25 Розділ

Вже вийшовши в космічний простір, ми нарешті видихнули. Чорна порожнеча за ілюмінаторами була спокійною й байдужою, мов нічне море. Датчики мовчали, системи працювали рівно, без істерик і попереджень, ніби щойно нічого не сталося.

Я поглянув на задоволену пику Кіпса. Він сидів, розвалившись у кріслі, погладжуючи панель так, наче це була жива істота, і світився самовдоволенням, яке аж свербіло в очах.

— Я колись почую, нарешті, — повільно запитав я, примружившись, — що змусило гігантес так оскаженіти?

— Капітане Карамелько, ти будеш у захваті, — відповів Кіпс із такою широкою, гострозубою посмішкою, що я мимоволі напружився.

Я вже відкрив рота, щоб вичитати його за це кляте прізвисько, але Кіпс говорив далі, і кожне його слово било точно в ціль. Наступні пояснення ледь не змусили мене підскочити з крісла на радощах.

— Пам’ятаєш місію… і справжню причину нашого першого візиту на цю планету?

На моїй фізіономії повільно, але невблаганно почало проступати усвідомлення. Брови поповзли вгору, серце вдарило швидше, а в голові клацнуло кілька старих, дуже небезпечних спогадів.

— Не кажи, що ти це зробив, старий ти пройдисвіте… — я вже майже підскакував у кріслі, не зводячи з нього очей.

— Ви щось поясните?! — Іриска метала між нами підозрілі, гострі погляди, склавши руки на грудях.

Я не витримав:

— Ти, чортяка, це зробив?! — перепитав я, і голос мій зрадницьки тремтів від емоцій.

Кіпс замість відповіді повільно, з насолодою, дістав із-за пазухи зчитувальний диск і, не поспішаючи, покрутив ним у повітрі переді мною. Метал тихо блиснув у світлі панелей.

— Ні… — видихнув я. — Не може цього бути.

А потім мене прорвало.

— Це варте було всього цього кіпішу ще сотні разів! — вигукнув я, різко підводячись. — Тепер усі порти галактики нам відчинені!

— Ото ж бо! — Кіпс задоволено клацнув зубами. — Ти ж, бляха, не думав, що я реально запав на ту гігантесу? Вона так розслабилася, що сама показала, де вони його тримали. Я, чесно, повірити не міг, що вона купилася на мої казочки. Ти пив їх питло, там точно щось домішали.

— Та що це таке?! — не витримала Іриска, вже відверто роздратована.

Я обернувся до неї й, не стримуючи переможної усмішки, пояснив:

— Ця штука має зашифровану систему, здатну блокувати майже всі мережі. Майже всі. Імперські — в тому числі.

Кіпса затрясло від емоцій — не від страху, ні. Це було те нервове тремтіння того, хто щойно витяг щасливий квиток і ще не до кінця в це повірив. Він навіть підвівся з крісла, жестикулюючи так активно, ніби пояснював усе не нам, а всій галактиці разом узятій.

— Це означає, — заговорив він швидко, ковтаючи слова від захвату, — що коли зчитуватимуть ідентифікаційний номер нашого судна, то бачитимуть черговий торговий або пасажирський корабель. З безкінечним зчитувальним кодом! Навіть якщо ми будемо значитися у всіх розшукових списках Імперії, — додав він і сам собі кивнув, — їм це нічого не дасть.

— Кіпсе, — я не витримав і розсміявся, аж до хрипоти, — ми й так у всіх тих списках.

Він на мить завмер, а потім розсміявся разом зі мною — голосно, захлинаючись, відкидаючись назад у крісло.

— Але тепер вони нас днем з вогнем не знайдуть, навіть якщо впритул пролітатимуть.

Іриска схилила голову набік, прикусила губу — той її фірмовий жест, коли в голові вже крутиться новий план.

— Хм… — задумливо протягнула вона. — Тобто тепер нам не треба переховуватися. Гарна новина.

Вона на мить замовкла, а потім додала, вже з іскрою цікавості в очах:

— Я бачила у гігантес одну штуку. Панель виходу на тисячі архівів. Ми можемо десь ще таку знайти?

— Так, — відповів я, і мій голос нарешті став спокійнішим, хоча всередині ще вирувала ейфорія. — Такі панелі можна знайти всюди.

Я відкинувся в кріслі, дозволивши собі цю рідкісну мить. Це була не просто хороша новина — це були двері. Широко відчинені. Ми стільки років за нею полювали, що вже втратили всяку надію. А тепер у наших руках була єдина у своєму роді система.

Кіпс задоволено підсумував, уже спокійніше, але з тією самою хижою усмішкою:

— Тепер жоден імперський сканер не впізнає наш корабель. Для них ми — випадковий набір цифр. Невидимки. Космічний пил. Вільні люди з нескінченним ID-номером.

Він обережно, майже з повагою, вставив блок у панель керування кораблем. Синє світло пробіглося по поверхні, ніби система зробила глибокий вдих. Пролунав чіткий клац.

І в ту ж мить я відчув це — ніби з наших плечей зняли багаторічний тягар.
Ми більше не тікали.
Ми просто летіли.

— Уявляєш, Іриско, — Кіпс емоційно розмахував лапами, — ці красуні тримали систему «Привид» як музейний експонат! Навіщо їм маскування, якщо вони зі своєї планети далі орбіти тільки уві сні літають? Це ж наш золотий квиток!

— Ми так довго полювали на цей маскувальний модуль, — перехопив я, хитаючи головою з кривою усмішкою, — що я вже майже перестав вірити, що він взагалі існує.
Я глянув на Кіпса уважніше.
— Знаєш що, Кіпсе… я більше не сумніватимусь у твоїй харизмі. Ніколи.

Він самовдоволено фиркнув і обернувся до Іриски, прищурившись:

— А ти чого як вшпарена, тікала?

Іриска різко завмерла. Її щоки миттєво побагровіли. Вона прокашлялася, ніби збираючись із думками, і тільки тоді заговорила:

— Уявляєте… — голос у неї був рівний, але пальці стиснулися в кулаки. — Вони вирішили, що я ідеальний генетичний матеріал.

Я відчув, як у мене неприємно сіпнулося всередині.

— Зранку, — продовжила вона, — притягли свого «альфа-самця». Розміром із шафу. Серйозно. Щоб він мене… ем… ощасливив.

Кіпс видав дивний звук, щось між кашлем і приглушеною лайкою.

— І весь цей час вони витріщалися на мою тату-голограму, — Іриска гірко всміхнулася, — ніби це сертифікат якості. Я їм що, племінна кобила для розведення космічних амазонок?!