23 Розділ

Цього ранку про обов’язки, схоже, пам’ятав лише я. Ще раз обвів поглядом майданчик — ні Кіпса, ні Іриски. Очевидно, вчора вони повеселилися як слід. Не те щоб я заздрив. Швидше дратувався. Бо сам так і не дозволив собі розслабитись. І ще та зіпсована мить… Вона чіплялася до думок, як задирка.

Я з усієї сили гепнув кулаком по металевому корпусу зорельота. Дзвін пішов по обшивці глухою хвилею. За секунду отямився, пригладив те саме місце долонею й пробурмотів:
— Тихо, мала. Це я не на тебе злюсь.

Дурна звичка, підхоплена від попереднього господаря корабля — нашого з Кіпсом наставника. Він завжди говорив із зорельотом, як із живим. І що найгірше — іноді це справді мало сенс. Особливо в ті моменти, коли вона витягувала нас з такого краю, де жодна бездушна машина працювати не мала б.

Я закинув у багажний відсік останні речі й інструменти, грюкнув люком і прикрив очі рукою від сонця. Воно тут було м’якше, ніж удень, але все одно сліпило — рівно до того моменту, поки його не наздожене друге.

Час було валити з цієї планети.

Але ні Кіпса, ні Іриски все ще не було видно. Дратування повільно, але впевнено наростало. Навіть гігантеси за платою не з’являлися. Невже всі досі відсипаються? Чи це я один такий дурень, який вирішив, що ранок — для справ.

Я вирішив ще раз перевірити показники й увімкнув тестовий режим на консолі-браслеті. Ледь встиг пробігтися очима по цифрах, як повітря розірвав різкий звук. Я підвів голову.

З боку ангарів нісся Кіпс. Біг, розмахував лапами і кричав щось настільки нерозбірливе, що навіть не хотілося одразу вникати.

— Що цей пройдисвіт ще встиг утнути… — пробурмотів я.

Я залишився на місці, сперся на корпус у тіні й став чекати. Кіпс щось розмахував над головою, жестикулював, спотикався. Подібних ситуацій було стільки, що я дозволив собі кілька секунд просто помилуватися його перекошеною міною. Вона завжди обіцяла проблеми. Великі.

Я перестав розслаблятися рівно в той момент, коли з ангара вискочила гігантеса. Вона не просто бігла — вона прошивала простір із грацією розгніваного вантажного шатла. Погляд обіцяв болісну деконструкцію наших організмів на атоми.

Вона рвонула в сторону за Кіпсом, і тоді я нарешті почув його крик чітко:

— Вмикай! Твою матір, Каро, вмикай двигуни, поки нас не розчавили, як клопів!

Я миттєво зірвався з місця. Пальці вже не просто натискали кнопки — вони танцювали чечітку по консолі, виводячи системи зі сплячки. Корабель огризнувся знайомим низьким гулом, вібруючи в такт моєму пульсу.

Майже одразу з протилежного боку долинули інші крики.

Іриска.

Звісно, куди ж без повного комплекту? Вона неслася до нас, щось відчайдушно волаючи й перекриваючи як лайку гігантеси, так і ревіння турбін.

— Та вашу ж… — видихнув я крізь зуби. — Що у них там сталось?!

Я продовжував запуск, перескакуючи між панелями, змушуючи системи працювати швидше, ніж їм подобалося. Кіпс уже був майже тут.

— Давай! Запускай! Вшиваємось! Зараз! — заверещав він.

Він пролетів повз мене й стрибнув у задній відсік, навіть не озирнувшись.

— Чекай! — крикнув я, не відводячи погляду від консолі. — Іриска буде за кілька хвилин!

Я дуже сподівався, що ці хвилини у нас є. Хоча, судячи з того, як швидко наближалася розлючена амазонка, я б не поставив на це й ламаного кредита.

— Я пілотую! — проревів Кіпс десь із глибини зорельота. — А ти давай, виловлюй її! Нас тут на молекули розберуть, якщо ми затримаємось хоча б зайву хвилину!

Я глянув на Іриску і те, що я вважав «проблемою», було лише легкою прелюдією. З-за спини Іриски, як гриби після кислотного дощу, виринули ще з десяток гігантес. Та перша, що переслідувала Кіпса, тепер здавалася просто роздратованою сусідкою на фоні цієї розлюченої кавалерії. Ситуація офіційно перейшла з розряду «паскудно» у «повний аут».

— Злітаємо-о-о! — цей крик Іриски долетів уже разом із пилом, який здійняли дюзи.

Вона була близько, але недостатньо — гравітація і здоровий глузд працювали проти нас. Треба було діяти радикально, хоча я чудово розумів: після наступного кроку вхід на цю планету нам закриють навічно. Навіть як експонатам у кунсткамері.

Я вихопив бластер. Короткий спалах, запах озону — і розряд врізався в землю прямо під ногами головної переслідувачки. Вона різко загальмувала, її погляд зустрівся з моїм, і в ту ж секунду пріоритети змінилися. Весь її лютневий фокус змістився на Іриску. Що, чорт забирай, вони там не поділили цієї ночі? Помаду? Чи залицяльника?

Я не планував нікого дірявити, але серія пострілів «для профілактики» змусила гігантес трохи збавити темп. Це дало Ірисці ті самі дорогоцінні секунди.

Заскочив на борт, що вже встиг відірватись від землі, й висунувся назовні, простягаючи руку:

— Іриско, хапайся!

Коли зореліт уже почав здійматись вище, вона зробила відчайдушний стрибок і вчепилася в мою руку з силою гідравлічного преса.

Я рвонув її на себе, затягуючи в герметичний кокон відсіку, і з розмаху вгатив по сенсору закриття шлюзу. Метал клацнув, відрізаючи нас від проклять і розлюченого тупоту зовні.

Друзі, які ваші версії: що ж відбулося на планеті гігантес та чому герої були змушені так поспішно її залишити? Пишіть свої припущення в коментарях.