22 Розділ

Вечір був у самому розпалі. Гігантеси сьогодні розщедрилися так, ніби хтось офіційно наказав їм «бути милими», і я досі не міг повірити, що реально опинився на вечірці на цій дивакуватій, занадто великій для здорового глузду планеті. Коли сонця нарешті сіли, простір довкола різко змінився — ніби хтось клацнув тумблер. Ніч тут працювала краще за будь-який дизайнерський проєкт: рослини розкривалися саме в темряві, спалахували м’яким, химерним світлом, а повітря густішало від запахів — солодких, терпких, настирливих. Вони лізли просто в голову, чіплялися за думки, і ще трохи — й я б, мабуть, сам кинувся танцювати, забувши, хто я і навіщо тут. Але було дещо значно цікавіше. Іриска.

Вона рухалась між гігантесами легко й зухвало, ніби розміри залу та чужі тіла її взагалі не стосувалися. Крутилася, сміялася, ловила ритм плечима й стегнами, роздавала усмішки направо й наліво — щедро, без розбору, але кожна з них чомусь різала саме мене. Її вбрали у прозору тканину, що лише подекуди прикривала тіло, спадаючи легким шлейфом і ледь захищаючи ніжну шкіру.

Я сперся плечем на холодну колону, вільною рукою тримав коктейль і робив вигляд, що просто спостерігаю. Чоловіки тут були виключно частиною обслуги, і їхні погляди ковзали по мені з дивною сумішшю заздрості й осуду: або їм не подобалося, що я не бігаю з підносом, або те, як відкрито я дивлюся на танці. Хай дивляться. Я й не ховався. Бо, по правді, я дивився не на всіх. Гігантеси мене не цікавили. Абсолютно. Мене цікавила лише та єдина, що танцювала між ними — занадто жива, занадто справжня для цього надто великого й надто чужого світу.

Іриска сяяла — від компліментів, від надміру місцевого нектару і, здається, просто від того, що цей вечір існує. Вона спіймала мій погляд і майже підпливла в мій бік, рухаючись у такт музиці, що вібрувала навіть у кістках.

— Каро, припини виглядати, як грозова хмара на зміні, — вона ткнула пальцем мені в груди й одразу ж піднесла шию. — Дивись. Вони подарували мені кольє. Мені ніколи. Ніхто. Нічого. Не дарував. Повеселись хоча б цього вечора. Заради мене.

Вона не вмовляла — тиснула усмішкою, поглядом і тим, як її тіло ловило ритм музики, відбиваючи його без жодних зусиль. Моя пильність тріщала. Я майже здався рівно в той момент, коли остаточно завис, дивлячись, як вона рухається.

— Та-а-ак, капітане Карамелько, давай уже веселитись! — заверещав Кіпс, врізаючись у нашу бульбашку.

Я вже відкрив рота, щоб відправити його куди подалі, але варто було глянути — і я просто закрив його назад, повільно, з гідністю. Кіпс сидів на плечі гігантеси. Тієї самої. Механіка. Тієї, що вдень допомагала ремонтувати зореліт. Вдень вона дивилась на нього, як на обід, який утік зі столу. А зараз — підтанцьовувала у вузькій спідниці, яка нічого особливо не приховувала, тримала його тушку впевнено й, що найгірше, ніжно.

— Кіпсе, ти молодець! — перекричала гомін Іриска, і її голос губився серед ритмічних інструментів, які, здавалося, працювали в змові з місцевими ароматами.

Я опустив погляд у склянку. Випив трохи більше половини — і в тілі прокинулося щось настирливе: легкість, тепло, дурнувате бажання рухатись і нічого не аналізувати. Я знову подивився на Іриску. Вона потяглася навшпиньки до гігантеси й щось прошепотіла їй. Роні. Так, здається, її звали.

Тим часом Кіпс, розмахуючи чимось — чи то платою, чи пультом, — вигукував, не знаючи сорому:
— Слухай, крихітко, у тебе такі гайки… ммм… аеродинамічні! Покажеш мені свій ангар, а я розкажу казку про те, як ми з Карамелькою втекли від чорної діри. А ще покажу свій зореліт зсередини.

Божевільня, — подумав я.
А за мить зрозумів, що йду за Ірискою.

Вона рухалась попереду, а листя — майже в половину її зросту — билося об її фігуру, закривало й одразу зрадницьки відкривало знову. Ми були самі серед цього саду. Напівпрозора тканина, що служила сукнею, на ній жила власним життям, хаотично торкаючись шкіри й залишаючи простір для фантазій значно ширший, ніж я вважав безпечним.

— Іриско, куди ми йдемо? — засміявся я, намагаючись не звучати занадто зацікавлено.

— Точно не знаю, капітане Каре, — вона озирнулась через плече, очі блищали. — Але мені тут подобається.

І цього, чомусь, було більш ніж достатньо. Схоже планета якось впливала на мене чи на всіх нас. Але байдуже.

Я йшов за нею, доки вона раптово не зупинилась. Надто різко — так, що я мало не врізався в неї. Її рука потягнулась до мене й м’яко лягла на неголену щоку. Її тіло вперлося в стовбур — дерева чи гігантської квітки, тут різниці майже не було, бо на цій планеті все мало схильність до перебільшення. Мене це не хвилювало. Взагалі. Я не міг відвести від неї погляду, а момент, коли мої губи опинилися в небезпечній, але дуже логічній близькості до її вуст, тривав рівно стільки, скільки дозволяє всесвіт, перш ніж зіпсувати все.

— Ось де наша чарівна гостя! — гримнув голос збоку, занадто гучний, занадто радісний, абсолютно недоречний.

Я навіть не встиг вилаятись подумки, як з іншого боку з’явилася ще одна гігантеса, перекриваючи світ і повітря.

— А ми вже гадали, куди ти поділась, — підхопила вона жваво, ніби щойно не вбила романтичний момент голими руками. — Ми ж іще не показали тобі нашу найбільшу оранжерею. Вона виходить просто на найзорянішу частину неба!

Іриска сіпнулась, ніби її вирвали з іншої реальності. Її рука вислизнула з моєї щоки, тепло зникло, а вона вже відступала, озираючись, гублячись у високих тінях і чужих голосах. Мені здалося, що вона кликала мене за собою — поглядом, рухом, півусмішкою. Але гігантеси діяли швидко й злагоджено, і за мить Іриску просто забрали — легко, впевнено, без шансів на заперечення.

Я залишився стояти, з відчуттям, ніби землю раптово вимкнули під ногами. А ніч, ще хвилину тому сповнена обіцянок, знову стала просто чужою.