21 Розділ

— А ти помітив, що цього разу жодного чоловіка? — запитав я Кіпса, поки той порався під днищем нашої годувальниці, вилазячи з-під антиграв-пластин і стукаючи ключем по обшивці.

— Та годі вже, Кара, не нервуй, вона в порядку, — буркнув він, не визираючи. — А чоловіків немає, бо немає. І нас це не стосується. Певно, знову прислужують у внутрішніх секторах палацу королеви.

— А ти помітив, як цього разу тихо навколо?

Кіпс лише фиркнув і щось незадоволено просвердлив під корпусом, так що корабель відгукнувся глухим металевим стогоном.

Я сперся спиною на теплий корпус зорельота, де ще не встиг охолонути захисний сплав, і втупився в далечінь — туди, де біосфера планети ставала густою й непроглядною. Світлові рослини повільно пульсували, мов дихали, а між деревами зависала тонка імла з пилку, що збивав сенсори.

— І королева так швидко пробачила нам минулий візит… — продовжив я. — Ти пам’ятаєш, як минулого разу вона покарала одного зі своїх чоловіків за те, що він пролив гаряче не її руки?

З гуркотом Кіпс виповз з-під днища, вдарившись плечем об стабілізатор, і заверещав:

— Ну от нащо ти кайф псуєш?! — він сердито змахнув мастило з пальців. — Ходімо вже до них і перевіримо, що не так із цією планетою!

Я лише посміхнувся собі під ніс і пішов слідом за Кіпсом у бік головної споруди — масивного будинку з живого каменю, де розміщувалася королева і її тронний зал, захований під біокуполом.

— А що там з кораблем? — запитав я на ходу, переступаючи через корені, що випирали з ґрунту.

— Нарешті адекватне питання, — оживився Кіпс. — Дірку залатав, герметик тримає. Але треба перезавантажити навігаційно-життєву систему, щоб бортовий інтелект сам знайшов збої й підчистив їх. Далі справа алгоритмів. Десь двадцять місцевих годин потрібно, — він глянув на гаджет у руці, де миготіли показники.

— Супер, як щодо баків з реактивною сумішшю? — підхопив я. — Там ще лишилася достатня кількість, щоб злетіти у випадку чого?

Кіпс махнув рукою, не підіймаючи голови від екрана:

— Тримають ще на два цикли маневрів. Але я б усе одно підстрахувався. Тутешні біоелектрополя чіпляються за метал, наче магніти.

Я поглянув на крони дерев, що здіймалися вгору, й помітив, як їхнє листя наче підживлювалися фотонними променями від сонця, що переливалося через газову оболонку. Біосфера видавала тихий, але відчутний гул — точно живий організм, що стежить за кожним нашим кроком.

— Добре, — сказав я спокійно, але Кіпс вловив підозрілий тон в моєму голосі.

— От чесно, вмієш ти настрій зіпсувати, — фиркнув фенек.

— Зізнайся, ти теж за неї хвилюєшся, — продовжив я, не зупиняючись, — інакше носа б не сунув у будинок королеви.

Лис промовчав, але помітив як його ніс принюхуються та ловить навколишні запахи, а вуха сіпаються в різні сторони, прислухаючись.

Ми наближалися до головного будинку. Його фасад був майже прозорим — кристалічний сплав пропускав світло, але водночас фіксував будь-який рух. Біля входу стояли гігантські охоронниці, з бронею, що відбивала сонячні промені, і з руками, що могли переламати будь-який метал. Кожна з них мала на плечі голографічний компас і набір сенсорів, здатних відчувати навіть слабкі магнітні імпульси нашого корабля.

— Погода тут… як би м’яко сказати… нестабільна, — буркнув Кіпс, не зводячи погляду з сенсорного сканера. — Але від справжньої стихії тут мало залишилось.

Я лише похитав головою, відчуваючи, як напруга поступово накопичується. Королева чекала попереду, а ми — із кожним кроком у її садку — входили у справжню лабораторію живих систем, де все було водночас прекрасне й небезпечне.

Моя рука зависла в кількох сантиметрах від бластера, і напруга прокотилася по всьому тілу, як хвиля через металічний каркас корабля. Але раптом перед нами, ніби з нізвідки, з’явилась Іриска в оточенні гігантес. Захоплена та радісна кружляла навколо. На ній виблискували місцеві квіти — вплетені у волосся та розсипані по одягу, що тихо шурхотів при кожному її русі. На обличчі світилася щира, безтурботна посмішка.

— Ніколи в житті не бачила нічого прекраснішого за цю планету, — промовила вона голосом, який світився щастям, зовсім іншим, ніж той тихий, обережний тон, що я чув раніше.

Моя рука повільно опустилася, і я спіймав осудливий погляд Кіпса. Він дивився так, наче промовляв: «А я ж казав… дарма драму нагнітав». Його губи ледве ворухнулися, але мова була ясна без слів.