19 Розділ

Капітан Кара

Найбільше чого я не хотів, розповісти дівчині, яка мені подобається, про те, як мене спокушала королева однієї паршивої планети. І тим паче — просити допомоги з цим. Але моя команда має рацію: не час для гордості, коли зореліт у такому стані.

Ми готувалися до посадки.

— Капітане Карамелька, давай уже, посади нас на цю забуту імперцями планету! — прохрипів Кіпс із сусіднього крісла, явно насолоджуючись кожним словом.

Я саме переводив керування на ручне й так стиснув важіль, що той небезпечно хруснув. Повільно повернувся. У моїх очах, без сумніву, спалахнув небезпечний вогник — той самий, після якого люди зазвичай починають вибачатися.

— Я казав тобі мільйон разів: не називай мене так. Капітан Кара. Або Каратель. Ніяких солодощів у моєму імені!

— Як знаєш, Карамелько, — з неприхованою усмішкою додав Кіпс, демонстративно закинувши ноги просто на панель керування, наче вона була для цього створена.

— Ти зараз дограєшся, — процідив я крізь зуби.

— Ой, як страшно! Капітан Карамелька злиться! — він удавано здригнувся. — Зараз нас закидає цукровою пудрою!

Іриска, яка весь цей час спостерігала за нами з заднього крісла, нарешті не витримала:

— Слухайте, якщо ви так ненавидите одне одного, навіщо взагалі працюєте разом?

Ми з щирим подивом перезирнулися, а потім синхронно озирнулися на неї — так, ніби вона щойно заявила, що Земля квадратна. І голосно засміялися.

— Хто вороги? Ми? — зголосив я. — Та ми найкращі друзі!

— Ага, друзяки — не розлий вода, — підтакнув Кіпс. — Правда ж, Карамелько?

— Ну все, ти дострибався!

Я рипнув зубами й уже збирався кинутися на Кіпса, щоб провчити його як слід, але той лише єхидно тицьнув пальцем у приховану кнопку на боковій панелі.

Цієї ж миті ремені безпеки на моєму кріслі з механічним вереском смикнулися й так міцно притиснули мене до спинки, що я не міг навіть поворухнутися.

— Ха! Ти знову на це попався! — захихотів Кіпс, качаючись від сміху.

— Ти… ти знову ліз до панелі управління?! — прохрипів я, марно намагаючись вирватися з обіймів системи безпеки. — Я ж попереджав: руки геть від проводки!
— А то що? — фенек знову захихотів, спостерігаючи за моїми спробами. — Між іншим, геніальна ідея! Уяви: якийсь ворог сяде в твоє крісло — клац! — і він уже наш полонений. Просто бомба, скажи?

Я лише люто сопів, відчуваючи себе як перетягнута шинка в металевій обгортці.

Іриска важко зітхнула й потерла скроні.
— Ну просто чудово… — пробурмотіла вона. — З усіх космічних кораблів потрапила саме сюди, у палату для божевільних. Причому в день відкритих дверей. Ви ж розумієте, що нам сідати треба, а не влаштовувати тут шлюбні ігри?

Я вдарив по панелі — пасок клацнув і звільнив мене. Я знову взявся за штурвал. Ми вже кілька хвилин висіли на орбіті планети, і корабель тихо гудів, наче йому теж не подобалась ця пауза.

— А чому він взагалі називає тебе Карамелькою? — запитала Іриска, переводячи погляд з мене на задоволеного Кіпса.

Я промовчав. Лише стиснув штурвал так, що рукавиці ледь не тріснули.

— О, це легендарна історія, — не витримав Кіпс і з очевидним задоволенням продовжив. — Під час своєї найсуворішої облоги на кордоні сектора Гамма він тримав оборону сорок днів. Знаєш, що в нього було з провізії? Мішок карамельних цукерок «Малиновий світанок». Тільки вони! Він вижив, переміг ворогів, але тепер, коли нервує, від нього пахне цукром на весь місток.

Іриска підозріло принюхалася. І, чорт забирай, повітря біля мого крісла й справді було солодким — палена карамель, нудотно й зрадницьки виразно.

— Це правда? — вона підняла брови. — Ти сорок днів їв лише цукерки?

— Так, змінимо тему, — гаркнув я. Вуха палали, і я знав, що вони зараз того ж кольору, що й ті кляті цукерки. — Твоя історія загубленої в космосі значно цікавіша.

— Ні-ні, — одразу встряв Кіпс. — Краще хай Карамелька розповість про нашу останню пригоду, коли ми намагалися обміняти фальшиві генератори на запчастини до гіпердвигуна.

Я різко повернув голову.

— Значить так, слухай сюди, пухнаста катастрофо. Якщо ти ще бодай раз назвеш мене Карамелькою, я запхну твою голову в сопло двигуна швидше, ніж тане цукор на сонці. Для тебе я — Капітан Кара. Зрозумів?

Кіпс лише весело підмигнув Ірисці.

Я знову зосередився на панелі й запустив додаткові системи для входження.

— Ви дуже дивні, — резюмувала вона, відкидаючись на спинку сидіння. — Один пахне кондитерською лавкою під час стресу, інший — технічний маніяк із клешнями. А ти… просто Кіпс. Я точно потрапила не на той корабель.

— Ні, ти точно потрапила на той корабель, — захрюкав Кіпс, уже серйозно дивлячись на показники.