8.Третя тропа

Хлопець був досі мокрий, хоч поки чекав під колодязем, що його врятують - більшість води стекло з його одягу, той всеодно незручно лип до його доволі оглядного тіла. Юстим тремтів чи то від страху, чи від холоду і йшов дуже швидко, майже біг, надіючись на удачу і що в третьому проході не буде урвищ, як в першій печері. Промоклий з однієї сторони смолоскип догоряв і кожної миті міг відпустити свою останню іскру, тому Юстим не бачив майже нічого на далекій відстані від себе. А без крихітки світла вихід з цього місця здавався йому майже неможливим. Шабля, затиснута в руці до болю, іноді била об виступи в кам'яних стінах печери, а самий підземний хід поступово звужувався.
В цьому місці не було ні подуву вітру, ні того величезного простору, як в другій печері, в якій хлопець був не так вже й давно, коли шукав Сашка; тій, що була з кам'яними дивними колонами. Але хлопець надіявся - все не марно і вихід все тут буде - він десь попереду.

Його кроки по каменю ще досі віддавались луною і знову здавалось, що насправді його щось переслідує. Але коли він на мить зупинявся - ці звуки дуже швидко зникали.

Порожнеча чорноти перед ним все ніяк не проходила, як і тиша, що наростала. Крапель води, що стікали по стінах, вже не було чутно, тільки власні кроки, їх відлуння й тяжке дихання, що ще більше жахало Юстима в цього страшному місці. Блякле помираюче світло, що відбивалось від осипаних золотими каменями стін не приносили ні дрібки захвату. А червона мітка про те, що геройство не приносить нічого доброго міцно закарбувалась в пам'яті парубка.

"Сам же напросився на цю біду."

Він думав і про те, що можливо монстер про якого розповідав Сашко справді існував. Можливо він десь там застряг, наприклад привалений каменями, а може вже й виліз і шукає його. Від цих думок Юстим починав рухатись швидше.

Аж доки в одну мить, слабкий вогник його смолоскипу не погас. Хлопець ще трошки розмахував ним, намагаючись розпалити те, що тільки тліло, остаточно перетворюючи тканину в якусь дивну картину з запаленими червоними миттєво згасаючими нитками.

Серце Юстима калатало у вухах.

"Невже це і буде моя могила.Не вийшло моя Неоліно. Не гідний тебе чоловік - не зміг зробити того, що обіцяв."

Смолоскип з іскрами полетів на землю. Він останній раз закольоровився вмираючими іскрами й потух. Рука в якій він був полізла до місця біля грудини, де був подарунок Неоліни.

"Як же ти будеш без мене?" - Серце стислось від жалю до себе і болю за майбутнє, якого ніколи не буде.

Постала картина того, як його жінка повертається до свого батька - пана. А потім виходить з того великого дому знову - вже під руки з новим чоловіком. Достойним, красивим, багатим. Як його кохана усміхається комусь іншому.

В серці його спалахнула іскра злості на самого себе і на це можливе чуже майбутнє без нього.

- Ні. Я ще живий!- Промовив він голосно, сам до себе.

-Живий, живий, живий.- Повторило це місце, ніби погоджуючись з його словами.

І тоді Юстим закрив очі, щоб не бачити страшної темрявий, пішов вперед розсікаючи повітря мечем. Вже не так швидко, але обережно. Іноді б'ючи мечем не сильно камені під собою, щоб не звалитись в урвище, подібне до якого бачив в одній з печер.

"Якщо виходу не буде - йтиму скільки буде сил. Я не здамся лише через відсутність світла."

Через безліч кроків, коли навіть на ньому одяг встиг висохнути, після того, як оступався і навіть падав кілька разів, він нарешті почув подув вітру. Розтулив очі. Досі було темно, але в нього з'явилась надія.

Він вдивлявся в порожнечу чорноти, намагаючись знайти тут хоч каплю світла.

Згодом йому стало важче дихати, стіни почали тиснути йому на плечі, йому довелось зіщулитись. Він боляче вдарився головою в виступ стіни зверху, тому похилився. Через кілька кроків дихати стало легше, ехо від його кроків зникло і звуків ударів леза меча об камінь зникло. В один момент стало так тісно, що довелось стати на рачки й лізти навпомацки вперед. І у решті перед ним спереду постала стіна. Він в котре нажахався. Розмахуючи руками й мацаючи стіни - зрозумів то був поворот, він повз далі, через це кілька стін перед собою нарешті побачив світло.

- О так, дякую Боже. Вихід з цієї могили. - Він поліз вперед швидче - не звертаючи уваги на втому, на біль в руках і ногах, на порізи на тілі, дихати стало ще легше. То було вже не затхле повітря печери, а свіже, а значить і свобода була близькою.

Вихід світився прямо перед ним, але як виявилось - він був над ним. Щоб вилізти - потрібно було викрутитись і встати. Він закріпив шаблю в шнурівці, що підтримувала штани зі спини, підтягнувся і спираючись об камені, порослі корінням поліз, до верху. Зачепився за край і потягнувся. Було важко. Руки різало гостре каміння до крові, але він стис зуби й обпираючись об виступи під ногою підвівся. Ліг грудьми на каміння обросле травою і мохом. І почав сунути через траву, що шмигала його по лицю своїми листами.

Він обернувся на спину і подивився на темне небо.

- Це ж скільки часу я плентався по тій печері. Зорі просіяли небо своїм світлом, гострий дворогий місяць висів серед неба. Він почув спів нічних комах і птахів, наче з вух спала пилина того місця.

Він витер спітніле лице і встав на коліна. Трава була довкола дуже високою, вищою за ріст людини.
"Напевно я виліз десь далі від колодязя. Треба йти, нічого не бачу. Знайду колодязь і буду знати куди рухатись далі".
Ніч була світлою, але зарослі в степу не давали нічого побачити далі своєї витягнутої руки. Вийнявши зі спини закріплену шнурком штанів шаблю, він почав прорізами для себе шлях попереду. Молитись, що там не буде тих ям з яких він сам вийшов. 

Йшов він не довго, коли ці трави почали рідшати й зменшуватись, перед ним постав невеликий кам'яний замок з чорного каменю. Чи може він просто здавався чорним в ночі.
Юстим протер очі. В жодному з вікон будови перед ним не мерехтіло світло свіч. Освітлений лише сяйвом місяця і зорями, він здавався закинутим і занедбаним. Трьохрогий з вузькими отворами вікон, що блищали, відбиваючи світло гостророгого місяця, та з трьома високими дерев'яними дверима. Середні були наймасовіша - такі що крізь них міг пролізти цілий віз, а бокові вужчі. Цей замок нагадував в ночі собою скелю. 

Хлопець озирнувся назад, позаду від легкого вітру колосилась висока трава. Попереду в різнотрав'ї, серед яких було багато білих квітів, стояла ця дивна споруда.
На душі було спокійно, він не відчував в цьому місці небезпеки, як в підземеллі, чи може це вже втома плутала його розум.
"Чому ж ми не бачили цього замку з того пагорбу. Можливо я по тим тунелям зайшов десь за гору, чи що?".
Він ступив крок в перед. Потім ще.
"Дивно все це.Здається там нікого нема. Але чи варто туди йти. Якщо я й справді дуже далеко від того колодязя - мені можуть підказати, як дібратись назад. Або ж вбити... Хм."
Він вирішив придивитися до цієї місцини. Підійти ближче.
Намагаючись бути непомітним, він перебігав від одного куща до іншого і підібрався досить близько, щоб роздивитись споруду. Заховався за великим кущем, що більше нагадував дерево. 

На дворі біля замку не було охорони, як в панському домі, та взагалі нікого не було. Навіть не було чути, що собака виє чи яка інша живність поблизу. І якщо худоба точно могла спати, то собаки охоронці давно б його помітили. Від Юстима до входу в замок було приблизно 15 метрів. 

Він щеп раз глянув уверх на вікна і на невеличкий чорний неосклянений виступ над вхідними величезними дверима. Там хтось стояв. Раніше він нікого не бачив, але зараз там точно хтось був.
Він придивитися, місяць який прихована невеличка хмаринка знову вийшов і осяяв лице його Неоліни.
"Що. Це не може бути вона. Я марю." - Він знову протер очі, але видіння не зникло. Його дружина стояла там і дивилась в долину, за ним. В той неоглядний степ. "Хотів би я бачити, що вона там бачить".
Він сам не тямлячи, що робить вийшов з за куща, за яким ховався на невелику вкладення каменем доріжку. Неоліна помітила цей рух, вона перевела задумливий погляд з далечі на хлопця. Її очі розширились від здивування, але потім звузились від страху. Вона нахилилась, щоб розгледіти його. Вперлась руками в камінь чорного балкону.
Почала падати йому руками - даючи знаки "тікай", наче відганяла від себе комаху.
Юстим не розумів чому вона його проганяє. Він попрямував до вхідних дверей.