7. Колодязь

Юстима повільно спускали вниз, його тіло тремтіло від страху. Хлопці зверху не забували коментувати його надто міцну статуру, справді він був дуже важким. Навіть два парубки, охкали й надривали свої спини, щоб не кинути його в воду внизу надто стрімко. 

Щоб якось відволіктися від своїх тривожних думок, Юстим уважно оглядав темні сирі стіни колодязя, де-не-де їх обвішував мох, наче неуміло зроблене чи порване намисто, були також і дірки, камені від часу повідпадали, а деякі з них вже скоро мали відпасти, випирали зі стін наполовину. Від рухів мотузки на який хлопець висів по колодязю приносилися луна.
- От кабанисько, коли вилізеш не будемо тебе годувати кілька днів, щоб трошки скинув свою вагу.- Говорили зверху хлопці, уже неп стримуючи своєї злості і занепокоєння.
Адже ні вони, ні сам "герой" не знав, що його там унизу чекає. Чи смерть. Чи знайде він хлопців, які дивним чином замовкли десь тут в низу. А чи зможе їх врятувати. Та дивне бажання досягти чогось самому, бути гідним своєї дружини не зникало і він почав опановувати собою.
Коли його ноги торкнулись холодної води, він нарешті наважився подивитись в низ. Раніше не міг, боявся що надто сильно злякається і втратить здатність керувати своїм тілом. Він озирнувся довкола. Але спочатку нічого не побачив. Сюди потрапляло дуже мало сонячного світла. Він намагався розслабити своє заклякле тіло, відпустив його, ноги, що утримували мотузку хлопець розтис, хлопці й далі його опускали. І коли він майже під шию був у воді нарешті доторкнувся дна колодязя.
- Поки нічого не бачу. Тут дуже темно. -Крикнув він чоловікам. Знову прокотилась ехо і його слова повторились кілька разів. Але чоловік зверху того наче і не чули.
Северин наказав усім відійти від колодязя, щоб пропустили в середину трошки світла.
І золото, що було на дні заблищало. Виявилось, що Юстим знаходився в печері. Золоті камені були гладкі й відбивали сонячні промені, велика продовгувата печера лише з одного боку була наповнена водою, а з іншого була доріжка, з боків якої то тут то там лежала багато золотої породи. Серед цих каменів він і побачив одного з хлопців, біля нього лежало стареньке цвіле відро заповнене золотом. Той був непритомний.
- Бачу Теофана, зараз підійду ближче до нього.
- Будь обережним.- Крикнули йому старші.

Щоб не впасти, Юстим крокував дуже обережно, перед тим як ступити наступний крок, перевіряв, чи міцне місце. І так зміг оминути кілька ям. Було б кепсько, якби він підвернув ногу.

Він підійшов і присів біля хлопця, тут було гірше видно, але виявилось в нього вся голова була в крові, він був без свідомості. Юстим вирішив не втрачати часу. Він швидко підняв його і так само обережно ступаючи, поніс назад до виходу з колодязя.

Юстим обережно поклав його на кам'яну землю, потягнув трохи мотузку, щоб вона пішла в бік, туди де знизу не було води, щоб вона опустилась нижче і відразу почав прив'язувати пораненого до неї.

-Що там Юстим? - Крикнув зверху Северин.

- Хлопці, в Теофана травмована голова, готуйте тканину на перев'язку, ще трохи і дам знак його підіймати. Я не знаю скільки крові він втратив.- Від голосу хлопця печера ледь-ледь тремтіла, чи то Юстиму здалось.

Зверху почалась суперечка. Але Юстим наче і не чув нічого, він зосередився на своїй роботі. Мав все зробити бездоганно, адже якщо хлопець впаде з чималої висоти, то його може і не врятувати падіння з воду.

Поранений хлопець прийшов в себе від маніпуляцій з мотузкою над його тілом. Він щось шипів і щоб почути його "рятівник" опустив голову ближче до його губ.

- Сардіс, то не доро...гоцінні ка..ме.ні, то очі. Са..шко там.- Теофан вказав на доріжку, що вела десь вглиб чорної печери і знову втратив свідомість.

-Розумі. Я піду за ним.

- Не.без..печно.

- Добре. Не говори більше. Зараз Тебе підіймуть.

Робота Юстима була завершена і він наказав підіймати хлопця.

Від слів пораненого купця його пробрала дрож.

"Садріс, це з по іншому рубін. Кривавий камінь. Значить Сашко побачив щось червоне, може дорогоцінне каміння, а може і очі."

- Опустіть мені суди шаблю і смолоскип. Сашко пішов далі в печери. Буду йти його шукати. - Знову він почув ехо і відчув наше каміння під ним тремтить. Але йому було так страшно, що він списав все на свої слабкі коліна.

-Добре. - Юстиму швидко передали те про, що він попросив.

І він знову обережно пішов по доріжці, світло від смолоскипа яскраво відбивалось від вкритої золотом печери. Він намагався розгледіти де ж Сашко міг побачити червоні камені, але ніде їх не було, далі печера почала розгалужувались. Перед ним постало три ходи.

"Тут і заблукати можна"- Він зупинився і прислухався до всіх звуків в печері. Чув лише звуки капець, що стікали по сінах і запах сирості, він вирішив піти в середній прохід, але не пройшов і кілька метрів, як побачив перед своїми ногами величезну діру. "Добре, що в мене був смолоскип. Надіюсь Сашко ще живий і не провалився в одну з ущелин." Він придивився до низу урвища перед собою, опустився навпочіпки, виставив перед собою смолоскип і уважно подивився вниз. І справді він помітив там куски кісток. 

"Схоже якась людина дуже давно в цю пастку все-таки потрапила."

Він повернувся назад до роздоріжжя і пішов дорогою, що вела на право. На відміну від першого проходу, тут вже не було ущелин, але, він відчував зверху, що звідкись на нього дує легенький вітерець. Ця печера, що далі він йшов то ставала ширшою, але золота на стінах меншало.

Він чув свої кроки, бачив багацько гладких каменів великих розмірів, що лежали один на одному і утворювали дивовижні колони, адже сягали неймовірної висоти і притримували кам'яну горбату стелю.

Не було схоже на те, що тут міг хтось бути. Але все-таки він знову заговорив.

- Сашко, ти тут?

- Ти тут. - Повторилось багато разів йому у відповідь. І знову земля затремтіла.

Йому здалося що до нього біжить ціла армія, такій тупіт почувся, але це виринувши з під однієї з колон на нього побіг Сашко.

-Біжимо.- Заволав він і разом з Юстимом понісся назад до колодязя.

- Іжимо.- Повторилось ехом багато разів позаду. Колоні затремтіли і зі стелі почали сипати камені. Юстим мчав попереду, його за руки тримав Сашко позаду. Позаду чувся гуркіт каменів, від яких навіть заклало вуха, вологе повітря наповнилось пилом.
Юстим тихо запитав Сашка.

- Від чого ми тікаємо. 

-Там велетенський павук. Я думав, що це дорогоцінне каміння, але то його очі. - Так само тихо і закехано відповів хлопець.
До колодязя хлопці прибігли за декілька хвилин, Юстим здивувався, що їм пощастило не зламати ноги в ямках, яких тут було доволі багато. Сашко, подорозі якось умудрився вхопити старе відро з золотом і відразу першим вхопився за мотузку.

- Піднімайте мене. Мерщій. Там щось є.

Юстим не чув, щоб за ними гнались. Але страх Сашка передався і йому.

Він кинув смолоскип на каміння і міцно тримаючи шаблю, теж заскочив на мотузку, щось в руці хлопця зверху заблистіло.

- Вибачай.- Тихо промовив Сашко собі під ніс, Юстим навід не зрозумів, що відбувається. Коли їх вже майже на половину витягли, підлий хлопець змахнув лезо і вдарив мотузку нижче своїх ніг. З першого разу в нього не вийшло її повністю перерізати. Він продовжив тихо пояснювати собі під ніс.- Той монстр просто так не відчепиться. Йому треба лишити щось поїсти.

- Що ти...

Юстим не встиг договорити, як Сашко змахнув другий раз, перерізав мотузку. Він впав у воду колодязя. По печері рознісся звук удару.

- Що це за фігня?- Запитали нажахані хлопці зверху

- Монстр йде, витягуйте мене мерщій.
Одного хлопця, цей худого як тріска, витягли дуже швидко.
-Тікаємо звідси мерщій. Воно всіх нас поїсть.

- Але як же Юстим?
Перелякані хлопці не звернули уваги, що мотузка була перерізана.
- На жаль його вже вбили. Але я зміг дістати нам це золото.

Юстим же був в цей час під водою. Він нічого не чув. Холодна вода заповнила його вуха, рот і ніс. Об дно він боляче гепнувся дупою. Хлопець не вмів плавати, лише незграбно розмахував під водою руками, не відпускаючи шаблю. Але тут було не глибоко. Коли він зрозумів, що ноги торкаються дна, то заспокоївся і піднявся. 

Як нарешті зміг нормально дихати й викашляв з рота всю воду, виявилось що нікого не було ні поруч, ні зверху. На хвильках води грало світло зверху. Золото по баках блищало. Він очікував що по нього прийде монстр, або ж хлопці кинуть рятівну мотузку. Не знав правильніше кликати на допомогу чи мовчати., бо звук міг накликати монстра

Але натомість чув, як далеко шумлять вози й іржуть коні, яких підганяють купці. Тиша печери його лякала, він дивився то на верх, на світлу діру, то на доріжку з якої міг прибігти монстр і наважився ризикнути.

- Ей, куди ви? Я тут. Не лишайте мене. - Заволав Юстим. Йому ніхто не відповів, вони його не чули

Його тут покинули.

"Невже це Сашко спеціально підстроїв, щоб згубити мене.Але як він знав, що я спущусь вниз. "

Смолоскип, якого він кинув на камені ще не встиг загаснути. Він взяв його у вільну руки. Довго ще кликав на допомогу хлопців, але і навіть через годину ніхто не вернувся по нього. Йому було дуже холодно, тому він не міг стояти на місці і пішов по доріжці, по єдиному шляху, який, на його думку, міг привести на зовні - лівому шляху, яким він ще не ходив.