6. Шлях

Ще вдома, але думками вже далеко

Було дуже рано, світало, а їх ватага виїхала з місця своєї стоянки.
- Ви не знаєте, чому ми так поспішаємо?
Северин проігнорував запитання хлопця і,притримуючи коня за вуздечка, змусив того рухатись швидше.
- Не задавай дурних питань. - Шикування на хлопця старший тридцятирічний Стефан.
Юстим же їхав позаду на коні спокійно і мовчав, для нього було в новинку їхати верхи, хлопець боявся впасти.
Поки було ще село вони рухались повільно. Прощалися з домом. Людей на вулицях було ще дуже мало, в основному всі вже були зайняті своєю роботою і простим селянам було ніколи дивитись на їх гурт. А дітвора ще спала.
Та й кому в таку рано спати не хочеться? Навіть те як співали птахи й свіже хоч і холодне вранішнє повітря заколисували.
Він холоду тіло молодого хлопця здригалось. Але він зціпив свої білі рівні зуби і йшов далі.
В кишені біля серця тримав подарунок дружини. Той клаптик тканини тішив його і він усміхався сам собі, як недоумок, згадуючи чарівні очі дружини.

А Неоліна майже всю ніч не могла заснути. Щось її мучило, тільки вона сама не відала, що ж саме це було.
Тільки прикривала очі, як снились їй наче вона в домі батька і скрізь там були маленькі чорні павучки, сиділи в всіх щілинах і моторошно шаруділи, чекали чогось. В стінах і в підлозі. Вони наче готувались вилізти зі своїх схованок і заполонили все навкруг.
Коли відкривала очі й темний світ марива зник, то намагалась віддихатись і заспокоїтись. Читала молитву "Чесний Хрест", горнучи в руці хрестик та так сильно, що на тілі лишався його червоний знак.
Вона вважала сон поганим знаком і дуже не хотіла повертатись в дім батька - як вдова чи покинута жінка.
Тільки почало світати, дівчина одягла на себе своє буденне плаття і вийшла в сад. Вона знала Юстим вже десь в дорозі, але не знала чи вони ще десь поруч, чи далеко.
Зараз вона так сильно шкодували, що не послухали своїх бажань і не обійняла його.
Ніхто не чув, як тихо шепотіла Неоліна: "Ти тільки повернись до мене милий Юстине!" Вперше за їх коротке спільне життя їй стало тривожно, серце жадібно стислості в грудях. Лиш тільки небеса відповідали до неї скрипучим шумом вітру у вітах дуже тихо і сумно.
Холод ранку прийняв її до самого нутра. Стало так зябко і страшно, що вона втекла додому, на кухню. Причинила вікно і запалила свічку, знову почала молитись. Тим часом сонце підіймалось все вище і вище. Його промені проникали в кімнату через вузькі щілинки закритого вікна. І Неоліна прикривши стривожені  очі, заснула прямо за дерев'яним столом.

Далі й далі. Далі й далі.

Поля і степи змінювались лісами й узліссями. Їх братія по трохи стала рухатись швидше. Юстиму боліла дупа і спина від довгої їзди на коні. Здається всі його кісточки втомились від довгої подорожі. Але він і сам не помітив, як швидко разом зі всіма рухався. Не відставав. Його тіло мало час і на відпочинок, вони лишались бува на два, чи рідко, три дні в деяких місцях. Особливо, як там були ярмарки. Іноді ставали десь в біля сіл і там щось добирали до своїх товарів чи збували, що в них трохи. До їх компанії приєднувались нові люди. Іноді просто йшли поруч до потрібного їм місця подорожні, чи знайомі старших.


Севрин наказав нікому не розповідати, що насправді вони везуть. Та й з чужими зайвий раз ляси не точити, бути завжди на готові, більше слухати, навчатись і наслідувати. Ніхто зайвий не мав знати куди вони їдуть, з відкіль і які в них імена. Але і сам хлопець не знав, що в деяких тюках лежить, він не бачив, що туди складали. Іноді його і кілька парубків лишали за містом чи селищем, а самі з деякими товарами на возах їхали торгувати. А іноді навпаки інших хлопців лишали, а він з Северином їхав і дивився, навчався як все це відбувається. Йому було складно, адже як він зрозумів, щоб бути хорошим купцем, потрібно було знайти підхід до інших людей, розговорити, компліменти роздавати про свої товари й в загальному взагалі бути у справжньому, не награному захваті, від того краму, що вони продавали. І хоча в дорозі він вивчив той товар і йому розповідали, що для чого людям треба, йому було якось соромно спілкуватись з людьми. Можливо то було з незвички, адже ж він, скільки років в більшості мало говорив, а може через те, що за своє довге життя він прочитав так мало книг, та й ті що читав були лише дитячими казками. Тому в його голові все ніяк не виникали вірні слова, щоб донести їх до інших.
- А це наш новенький. Юстим. Буде тепер з нами подорожувати.
- Будь здоров Юстиме. - Великий ошатний і одягнений містянин потиснув руку хлопцю.
- І вам того ж. - Усміхнувся в відповідь новенький.
- Може розповіси мені про товар.
- Звичайно. Що саме вас приваблює. В нас є багато всього, і все найкращої якості.
- А що б ти мені порадив? -Хитро глянув на нього чоловік.
- Що ж думаю з цієї тканини ви б могли вишити для своєї дружини прекрасне плаття.
- Хм. Не думаю, що вона зрадіє.
Під прилавком йому на ногу легко наступив інший молодий купець.
- Він в нас ще не все знає про нюанси. - Відвів покупця від Юстима Петро, давайте, я вам покажу наші більш дорогі і радісні тканини.
- Що я зробив не так? Це ж хороша тканина і ціна на неї добра. - Запитав пізніше Петра Юстин.
- В цих краях, такий котрі використовують для похоронних вбрань.
- Так. Я не знав. - Хлопець дуже здивувався. Він погладив рукою ніжну тканину яскраво жовтого кольору.
- Жовтий - колір розставання і печалі в цих краях. - Поплескав його по спині інший торговець. - Нічого, в тебе вийде наступного разу. Просто багато всього потрібно ще дізнатись. - Казав йому за прилавком Стефан, що відповідав за дохід.


Юстим розглядав міста і села, незвичний одяг людей і їх дещо змінену мову - говірку, яка теж дещо відрізнялась від балачки з його дому. Коли ж вони знову вирушали до нового місця, він милувався природою, лісами й полями, що буяли зеленню, роями птахів, що метушились в небі й співали своїх пісень.
Наставник іноді показував йому як виправляти з мечем. Але поки що Юстиму це було не втямки. Старий наставник завжди його боров і казав, що треба час, щоб "набити" потрібні м'язи.

Ці перші дні, він дуже втомлювався, намагався подолати біль в тілі й втому. Звикнути до цього нового для нього порядку життя. Йому подобалося спостерігати, як інші хлопці торгуються з людьми, коли щось продають. і вас намагався запам'ятати фрази, якими ті користувались.

"Цей амулет з натурального каменю ви не знайдете ніде більше! Він принесе вам удачу в усіх справах і захистить вас від зла." - Повторяв він в думках.
Також він захоплено спостерігав за Білодуром, як той розглядав місцевість, рівнів їЇ з картами. Іноді інші хлопці розповідали йому страшні історії про ті місцини, через які вони проїздили.
-А ти знаєш, що розповідають. Десь тут в хащах живе зле створіння, що вийшло з самого пекла. Так воно заміняє до себе найстрашніших грішників. Тих, кого навіть совість не гризе. А потім, грається з ними днями й тижнями. А ж доки йому не набридає і він не зжирає того, кого піймав.
- А втекти від нього грішнику можна? - Запитав Юстим.
- Так, тільки треба 100 разів прочитати молитву "Вірую" без жодної помилочки й тоді, як змилуються Ангели Божі, вийдеш звідти.
- І що хтось вертався? - Знову зацікавлено спитав Юстим.
- Хтось же мав про все це розповісти. Значить вертались. - Хлопці хотіли налякати молодого недосвідченого парубка, але він собі думав так:
"Здається не маю я тяжких гріхів. Хіба, що те незнання, що раніше я мав можна вважати гріхом.Але це вже в минулому."
Так пройшов місяць. Їх подорож вже була на половину завершена. І далі вже дуга вела по іншим містам і селам, але вже додому.
Компанія верталась, все ще заїжджаючи в різні місця, зупиняючись то тут то там.
- Нам потрібно поспішати. - Заговорив одного дня Білодур Стривожено.
- Скільки ще лишилось часу, щоб дістатись додому?
- Три тиждні. Але може і цього часу не достатньо.
Наче чуючи його слова з неба почало накрапати дрібний дощ. І вони пришвидшились, щоб хоча б дістатись до найближчого села і сховатись від дощу.
Але він все йшов і йшов. І дорога ні як не вела до місць де жили б люди. Ліс, в який вони зайшли ще зранку, ніяк не завершувався. Хоча Білодур пам'ятав, той лісок зовсім крихітний. Вони б мали давно з нього вийти.
- Що за бісовщина? - Тихо говорив він собі під ніс, крутити свої вуса. - Невже, я десь помилився і ми не пішли тим, що потрібно шляхом. Старію.

Іхоч його слів не чули інші, у всіх мандрівників почав з'являтись страх. Він був не сильним, але все-таки був. Сіре небо над їх головами і сирість повітря, здобленого пилом від копит їх коней не додавало затишку їх подорожі.
- Що ж це таке?Чому ми ніяк не вийдемо з цього лісу?
Сашко подивився назад, на половину розвантажені вози, віти дерев тріщали й неначе гнулись один до одного закриваючи шлях назад. Хлопець протер очі, але марево не зникло. Він хотів гукнути інших хлопців, але вони були ще далеко. Листя, на яке падали краплі дощу з неба тарахкотіли Навіть птахи принишкли, десь поховались від дощу. Хлопець перехрестився, запевнив себе, що то йому примарилось. Наздовгнав одного з купців, що приєднався до них вже в дорозі.

- Можливо варто повернутись? - Запитав промерзлим зляканим голосом.
- Якщо ми повернемось, то нам доведеться ночувати в лісі. - Шикнув на нього Андрій Гвіздок.
- Там, з боку, я наче бачу кінець лісу. - Крикнув наймолодший, вісімнадцятирічний Ромко всім іншим.
- Ні, не звертай з дороги.- Закричав до молодого хлопця Северин, що був поруч.
Але той вже помчав на своєму коні, через трави й дерева до виходу з лісу.
Інші молоді хлопці, наче осліплені чи зачаровані понеслись за ним. І Юстим за ними, але зупинився на пів шляху.
Тільки вози й старші стояли біля Білодура і чекали його наказу. Юстим дивився то вперед, то назад теж чекаючи волі Білодура.
- Тут справді кінець. - Крикнула до старших хлопці. - Але обережно, дуже крутий пагорб
- Що накажете? - Запитав Северин, притримуючи свого коня. Той теж нетерпляче стукав ногами об мокру землю, бажаючи вийти з цього остогидлого лісу.
- Гаразд. Ідемо подивимось, що там.
Вони всі зійшли з дорогі й попрямували до того місця де завершувався ліс. Перед ними з'явився степ, широкий, вкритий різнотрав'ям, навіть хмари над ним розійшлись і промесі сонця осяювали його, на небі з'явилась веселка, яка обрамляла його наче ворота в казкове місце, за степом виділить далеко височенні гори.
- Добре ж ми заблукали. Це гори за якими знаходиться Ровашава. Сусіднє з нами князівство.
- Як же тут красиво. 
- Справді красиво.
- Гаразд, зараз всі спускаємось. По цій дорозі нижче. Переночувати тут біля лісу, на цьому місці. А зранку доведеться вертатись назад по лісі до останнього села. Бо ми збились зі шляху.
- Як так вийшло, що ми взагалі тут?
- Цей дощ і все навкруг. Щось тут не так.
- Не мали дурниці. Ми просто трошки заблукали. Відстанемо на один день.
Білодур водив старечими очима по цій місцині, розглядаючи степ і вишукуючи в ньому чогось зловісного. Але той лише шумів травами, комашки видавали звуки свого існування. Та і дощ лишився позаду в лісі, а тут його наче і не було. Земля і трави були сухі.
Вже вечоріло. І хлопці почали готувати собі спальні місця, запалили вогнище і повсідались біля нього, один з юних купців заграв на сопілці, інші співали під цю легку музику пісню.
-"Я ходив у похід.
Хотів для тебе я купити коралі.
Я йшов шляхом своїм,
Не минаючи лих, без жалю і без втіх.
Лиш твого тепла було мені так мало.
Мій кінь надто швидкий, а ти так далеко.
Розділяє нас відстань, небо єдине в горі для тебе й для мене."
Юстим втомлено позіхнув, пригортаючи до грудей книги, які встиг почитати, поки геть зовсім не стемніло. Дивний спокій цього місця заколисував його. Спів хлопців здавався далеким й він заснув.
Через деякий час я інші хлопці полишали справи й заснули. Залишилось лиш четверо, що стояли на сторожі.
Зранку, тільки сонце почало світати, над степом пронісся дивний шум, наче щось дзижчало під землею і хоча це тривало лише кілька секунд. Всі прокинулись.
- Що це на Бога щойно було? Ви чули?
- Та наче, з під землі якийсь звук.
- Забираймося звідси швидше. Мені це не подобається. Наче хтось нас попереджає краще піти звідси.
- Ну не знаю. На вигляд це місце не небезпечне.
Дивіться над лісом хмари, а тут навпаки сонце он виходить.
- От в тому і дивина. Чому там завіса дощу, а тут його нема.
- Так годі балачок. Встали й збираєтеся.
Старші проходили біля возів і все перевіряли, а молодші швидко збирали свої речі і сідлали коней.
- Здається, я бачу отам колодязь.
- Промовив Сашку.
- Звідки тут йому взятись. Ти мариш. - Теофан вкладав свої речі в сумку і сміявся з хлопця.
- Та подивись, отам. - Він вказав на каміння, яке справді нагадувало колодязь
З одного його боку була палиця, а на ній натягнута мотузка, яка зникала в отворі.
- Вчора його тут не було.
Старший Білодур уважно подивився на той колодязь.
В них було мало води й було б добре напитись чистої води, а не баламутної з калюж.
- Візьми з собою кілька хлопців зі зброєю і поглянув чи є там вода.
- Ромко, Іван і Григорій ідіть.
-Я теж з вами.- Заговорив Юстим.
Ромко запитально подивився за наставника Юстима, той кивнув дозволяючи йти хлопцям до колодязя.
- Давай. Але тільки не заважай і тримайся позаду.
Хлопці підійшли до колодязя.
- Тут справді вода, але колодязь глибокий, зараз спробуємо витягти.
Вони витягнутими старе дерев'яне відро, яке протікало, але вода в ньому була чиста.
Іван спробував її, його очі засвітилися.
- Ця вода на смак, як джерельна. Дуже смачно.
- Ану, дай спробую. - Ромко випив. - Справді.
- Юстим збігай принеси нормальне відро, набьеремо для коней і собі в фляги у дорогу.
Юстим побіг по відро. Вже й інші молоді хлопці по трохи почали підступили до колодязя. Обставини його з всіх боків.
Ромко довго дивився в воду.
- Та подивіться там золото.
- Що?
- Так блистить наче золото. - Промовив, ще один трошки старший купець Микола.
Треба спуститися і перевірити. Але боюсь Білодур не дозволить, він хоче шдидше звідси піти.
- То давайте і нес кажемо. Швидко спустимось - туди і назад, - Потирав руки Сашко.-Полізу я і Теофан. Ми найпруткіши. 
- А ви тримайте нас добре. - Розхвилювався Теофан, але золото теж засліпило його розум.
Інші хлопці кивнули.
Стара мотузка жалібно скрипіла поки Сашко по ній спустився до низу. Далі почувся хлюпіт води.
- Тут печера. Тут справді є золоті камені. Я збираю. - Крикнув він.- Спускайся наступний.
Теофан був трошки важкий і стара мотузка ще сильніше заскрипіла під ним. Він проліз ще трошки й вона обірвалася. Хлопець плюхнувся в воду і заволав.
Сашко кинувся його рятувати.
- Кидайте сюди мотузку. Теофан поранив голову, треба, щоб ще хтось спустився. Аййй. -Заволав він чомусь
- Що сталось? - Злякано запитали хлопці.
Знизу хлюпотіла вода. Але хлопці не відповідали. Зверху і знизу запанувала моторошна тиша.
Хтось додумався покликати старших.
- Що тут сталось. Ви ж мали носити воду. - Не на жарт розізлився Білодур.
- Вони побачили знизу золото і полізли туди.
- Це місце не чисте. Що з ними?