Частина 5. Перед дорогою

Оточення

-В я все-таки думаю, бо Білодур зробив помилку. Цей хлопець немає належного досвіду і знань, щоб бути на рівні з нами.
- Та невже. Забув сам, як ти тільки прийшов до нас?- Розв'язував його товариш вузли і знімав лантухи з добром з свого коня Петро.
- Мені тоді було всього 16 літ, а йому вже тридцять є. Знайшов, що рівняти? - Скривився Сашко і виплюнув соломинку, яку тримав в роті і устав з землі на якій сидів на карачках. Він був хлопцем худим і високим, мав великі очі сірого кольору і тонкого подовгуватого носа, одна його губа була пухкішою за іншу.
- Ця справа в його руках, ми скоро вирушаємо, якщо до того часу покаже свою користь, Білодур точно візьме його з нами. Я колись чув про того його старого друга, батька цього хлопця. Казали, що вони були хорошими друзями і той його часто виручав. Він точно цього хлопця не покине.в - Розповів хлопцям вусатий і пухкий Стефан, який був на десять років старший від них та все більше вказував молодшим що робити і відповідав за одну з частин прибутку.
- Ааа, зрозуміло, ну його точно не переконаєш. Я якось і не подумав про це, забув геть. Давно вже до нас чужі не приєднувались. Але всеодно не подобається мені він.- Мовив Сашко.
- Так, так. Ото ж і воно. А гроші мені під заріз потрібні, нічого розкидати із податками якимось там попрошайками.- Сплюнув теж молодий хлопець Теофан з світло сирим волоссям, переставляючи клунки з одного місця в інше.
- Ну тут ми вже нічого не вміємо, буде так як вирішив головний.- Відповів Петро, той якого вдома чекала наречена. Він був і не проти Юстима, бо відчував з ним спільність в тому, що той теж мав кохану жінку.
- Не факт. Хоче - хай пограється, нам лишній рот не треба. Щось вигадаю і здихаюсь його. - Шепотів собі під ніс Сашко
- Ей, що ти там шепочеш? - Запитав Стефан
-Нічого.
- Якщо так і станеться, він тільки заважатиме нам, от побачиш.
- Побачимо-побачимо.
Мимо низ пройшов Юстим, переносячи великі мішки з речами.
-О, задали йде те одоробло.- Сплюнув зло Сашко
- Ти його так яро ненавидиш. Чому?- Поглянув на хлопця Петро.
-Тому, що чим більше нас відправиться в дорогу, тим на більше років прийдеться ділити прибуток - наче ти не знаєш.

***

Навчання
-Це добре, що ти вмієш читати. Більшість з наших помічників не грамотні. Але в процесі потрібно навчатись. Скажу відразу - тобі буде дуже складно. Потрібно багато чому навчитись - в ідеалі знати хоча б декілька іноземних мов, вміти рахувати. Цього ж ти робити не вмієш.
- Не вмію.
- Це проблема. Швидко такі знання не вхопиш. Треба час. Ось тобі книги, почитай -як буде вільна хвилина. А тепер пішли - перевірю твою фізичну виносливість.
Юстим похилив голову і сумно видихнув, але пішов за наставником. Цілий день він виконував його прохання. Але його руки були сильними. Тому йому все вдалось. Добре, що його годували. Кожного разу після такої інтенсивної їжі він шалено хотів їсти.
- Молодець. Добре постарався. - Хлопнув його по спині наставник і дружелюбно посміхнувся. Юстим геть подавився. - Втомився?
- Трохи.
- Добре що трохи. Коли поїсти і доносить мішки покажу тобі як правильно зав'язувати деякі вузли і сортувати товари.
- Добре. - Кивнув Юстим, поспішаючи почав їсти.
***

Розмова головного і наставника

Пройшло дві з половиною неділі.

-Ну, що скажеш за нього? - Питав наставника Білодур.
- Хлопець він не поганий. Думаю з часом всьому навчиться. Є в нього до цього жилка і вчиться швидко. Та і руки сильні. Непоганий він, не поганий. - Северин покрутив свої вуса.
- Добре Значить розкажи йому все важливе, що потрібно. Бо наша подорож розпочнеться трохи швидше ніж я думав.
- Що сталось?
- Так краще.
Наставник Юстина уважно подивився на Білодура, але промовчав. Знав, що той має свої таємні джерела інформації, до яких варто прислухатись. Та і випитувати про них сенсу нема. Все одно старий не розповість. Варто слухатися.
***

Припинення розмов
-Невже це правда і цей бовдур все-таки їде з нами? - Потер чоло Сашко.
- Так мені сказали.- Відповів Теофан, він піддався на слова Сашка і зненавидів Юстима, адже причина була. Його кишені мали бути забиті повністю, на ньому трималась вся сім'я - старі батьки і молодші брати і сестри. Двох з яких вже скоро мали видавати заміж.
Юстим проходив поруч і чув слова помічників купців. Вони замовкли, побачивши його, але погляді їх були нерадісними.
-Що зібрався вже?
- Так. - Відповів хлопець, хилячи голову і відводячи від них погляд.
- Чого лице відвертаєш? Можливо ти сам передумав з нами їхати? Так ти не соромся, говори прямо. Ми старшим передамо те про, що ти боїшся сказати.
- Ні, я не боюсь. І не передумав. Я поїду.
- А жінка твоя тебе пускає?Я досі не можу повірити, що в такого одоробла як ти може бути жінка.- Він обійняв Юстима за плечі і почав сміятись.
- Яке тобі діло до моєї жінки? - Розізлився Юстим і глянув на Сашка з під лоба.
- Та ніякого. Що пожартувати не можна вже? Ми ж тепер одна родина. Працюємо ж разом. Чи ти боїшся, що дружина поки ти в подорожі втече від тебе, тому такий розхвильований?-Юстим вхопив руку хлопця, що була в нього на плечі і зняв її з себе міцно вхопивши за зап'ясток.

- А ти не боїшся? В тебе є дружина взагалі? - Запитав Юстим дивлячись прямо в очі зляканому хлопцю. Він тримав його руку сильно, але не травмував.
- Ей ти чого. Відпусти мою руку. Дружини я не маю поки. Не такий везучий як ти. - Юстим відпустив його руку. Хлопець потер місце на шкірі де його тримав новий робітник торговців.
-Зрозуміло. А ти маєш дружину? - Запитав Юстим іншого хлопця. Той почесав голову і порадував від Юстима.
- Теж немаю.
- Зрозуміло. Якщо вже вам так цікаво, скажу вам - моя дружина знає, що я подався в купці. Але мені не подобається і злиться, коли мене називають бовдуром, або одороблом. Я знаю, що значать ці слова. - Він почав наступати на хлопців, загрозливого дивлячись на їх з під лоба, хоча в середині і тремтів. Сам ще трохи товстуватий і вищий на голову від них. Він лякав їх однією своєю постаттю. Та і натягнута посмішки на лиці виглядав загрозою
- Ми зрозуміли. Більше не будемо так говорити.
Юстим зупинився і пішов обігнувши їх, а в спину його дивились два злі погляди.
***

Розмова з наставником

Юстим сидів в хаті наставника навпроти нього, білі стіни освітлювало яскраве сонце, що потрапляла в кімнату через вікно. Юстим сидів мовчки і перегортав сторінки книги про різні краї. Він хватав кожний рядок і захоплено відкривав рота, адже те, про що писалось там було дуже цікаво. Згодом відкрив сторінку, де зображувались карти місцевості.
- Це тут нам доведеться подорожувати. - Мовив собі під носа.
- Так. Тут. - Підняв свій погляд від справ наставник. - Не можеш дочекатись, мабуть.
- Думаю це буде щось справді неймовірно.
- Але і небезпечно. Ти вмієш битись шаблею?
- Ні.
- А хоча б в рукопашну можеш себе захистити? - Запитав наставник.
- Та...- Юстим почесав загривок. - Якось не доводилось.
- Тоді потрібно і цього тебе навчити. Будемо вчитись в дорозі, якщо видасться хвилина. А наразі пам'ятай - якщо супротивник сильніший, краще тікай. Не варто вмирати за пусте.
- Добре.
-Чув хлопці тебе доймають? - Він відклав документи в сторону і уважно поглянув на хлопця.
Юстин ворухнув плечима.
- Я вже звик до такого. Раніше не помічав. Але зараз розумію, що це погано.
- Ти новенький в нашому гурті, їм потрібен час, щоб звикнути до тебе. Це пройде. Може вони і говорять щось зараз, але в дорозі вони обов'язково допоможуть. Сашко і Теофан хороші хлопці, просто молоді розуму в них мало, їм тільки 20 літ. Особливо, коли побачать, який ти справний в ділі.
- Добре. Дякую вам.
Наставник знов нахилив голову до столу, щось уважно видивлявся в листках, що лежали перед ним.
- До речі попрощайся з дружиною і матір'ю, ми виїздимо через два дні.
- Але ж мали пізніше? - Здивовано відповів Юстин. Він думав в нього достатньо часу, щоб ще допитати книгу, яку йому дав прочитати наставник.
- Так наказав Білодур. Так що пакуй свої речі. І краще попрощайся сьогодні. Завтра зранку до вечора будемо складати товари на продаж, так що часу в тебе мало. О, ще хотів тобі сказати, ось листи - по дорозі до себе додому передай їх головному в селі. Дім, куди віднести, я тобі показував.
- Добре. - Юстим натягнув на голову шапку. - Тоді я піду вже, якщо ви не проти?
- Звісно. Вертайся скоріше. - Юстим закрив книгу перед собою, поклав на неї листи і засунув їх в сумку.

Якось йому тривожно стало на душі. Він хотів якомога побільше надивитись на свою дружину. Щоб його очі запам'ятали кожну дрібнички в ній. Йшов швидко, спочатку передав листи голові села. Приватному старому чоловіку, пухкому, і червонощокому, з абсолютно сивий волоссям.
- А чи не хочете попоїсти зі мною?
- Я дуже поспішаю додому. Вже іншим разом.
- Так не скоро це буде. Ви ж, значиться, вже скоро вирушаєте.
- А звідки ви знаєте?
- Так завжди, перед відправкою мені Северин передає листи. Я вже їх куди потрібно далі відсилаю. Побажай від мене щасливої дороги хлопцям. Та і ти будь обережним, бачу ти точковий раз тебе до мене відправили. Неочікувано...- Він кашлянув в кулак, - тобто, про тебе не дуже добра слава серед місцевих ходила. Але ти дуже змінився.

- Обов'язково передам все. Але мені вже справді час йти.

-Чекатиме вас. Доброго вам шляху, хорошого прибутку.
- Дякую. - Юстим усміхнуся, показуючи рівний ряд зубів, поки голова тис йому руки, кланяючись.

***

Прощання

Юстим минав вулицю за вулицею, з тремтінням очікуючи зустрічі з Неоліною.

Дім був вже близько, сусіди знову не відразу впізнавали його, тицяли пальцями і відкривали роти зі здивуванням, хлопець знову змінився, він кивав їм і йшов далі. Перед своєю огорожею зупинився, тяжко видихнув повітря і обережно відкрив їх.
Парубок зайшов на своє подвір'я, наче в старе життя. Він згадав яким немічних був, як все за нього робила мама, наче він довго- довго залишався маленьким, а Неоліна "розчаклувала" його, тільки не поцілунком як в казках, а чарівним віником, яким протрезвила його. Його огорнуло почуття страху і сорому. Неоліна подарувала йому мрію, подарувала мету життя, змінила вона. Вона була і буде його дороговказівною зорею. Він хоче бути поруч з нею. Стати зіркою поруч з нею.
Всього-на-всього кілька тижнів тому він був іншою людиною. Тепер його життя змінилось і відкрились очі.

Він тихо йшов, зайшов в дім. Мама була на кухні, але Нерліни тут не було.
- Це ти доню? - Запитала жінка повертаючи голову назад. - Ю-юстим?- Її нижня губа затрусилась, а по щоках полились сльози. Вона побігла до нього і прижилась всім тілом. - Божечки, як же довго я тебе не бачила. Синок.
- Мама. - Він відсунув маму за плечі від себе. - Мамо, я прийшов попрощатись. Післязавтра ми вже вирушаємо в дорогу разом з іншими купцями.
- Що? - Очі жінки спалахнули страхом.- Куди. Ні. Не їдь. Прошу. - Вона прижилась до нього сильніше. - Не лишай мене.
- З тобою буде Неоліна. Вона попіклується про тебе.
- Ні не йди. Це небезпечно. Лишався зі мною. Не треба. - Не вгавалась жінка, міцно обіймаючи сина.
- Мамо я піду. Ти так довго берега мене. Так довго тримала мене закритим в цьому домі. Але хіба то життя було. Я не жив, а існував як хробак. Тепер я маю мету. Зичу бути гідним дружини. Хочу бути гідною людиною, а не нахлібником. - Він обняв маму у відповідь.
- Мені все-одно на те чого хоче Неоліна і всеодно на гроші. Ти б міг працювати кимось в селі і не виїздити з нього. Нащо тобі ризикувати?- Вона витерла руками сльози з щік і продовжила.- Твій батько. Ти ж знаєш - твій батько, він. - Вона відсунула від нього голову, благально подивилась в очі.
- Мені розповіли Мамо. На нього напали грабіжники. Я знаю. Але серед наших хлопців майже всі володіють шаблею. В нас навіть є мушкети, тому не бійся. Нічого поганого не станеться. - Він відвернувся лице до стіни.
- Твій батько теж так говорив... - Жінка відступила від нього. - Тільки ти в мене є. Прошу не лишай мене.
- Мамо, я вже вирішив. Я поїду. Ми прийдемо через якийсь місяць і я зароблю багато грошей.
- Гроші, гроші. В тебе в голові лише гроші. Збережи своє життя - це для мене головне. Обіцяю, що вернувся живим.
- Добре мамо. Обіцяю. Я вернусь.
Жінка кивнула.
- А де Неоліна?
- Вона пішла гуляти. Ходить на край села. Щось собі там малює останнім часом. Їди, туди де остання хата і Харитонови живуть. Пам'ятаєш їх.
- Так. Добре мамо. Ось вам трохи грошей. Бережіть себе. Надіюсь скоро побачимось.
- І ти синочок бережи. Дай Боже побачимось ще.
Вона знову почала плакати і Юстим втік від цих сліз не бажаючи їх бачити. Він майже біг, до краю села. Пробіг дім Харитонових і вибіг на горбок. З нього було видно ліси і поля, що обрамляє зі всіх сторін їх село. Неоліна сиділа на краю його і на колінах тримала великий листок на дошці. В іншій руці в неї був олівець. Вона малювала пейзаж навколо. Співали птахи і шуміти трави, гул села лишився позаду. Але з горбака було видно, як тече річка і як дітвора зі старими людьми пасе худобу. Неоліна не почула, що хтось є позаду.
Юстим довго дивився на її рівну спину і чорне волосся, що золотилося на яскравому денному сонці, але час йшов, він дуже хотів побачити її лице, тому підкрадався ближче, але не подивився під ноги, гілка під його ногою тріснула. Неоліна здригнулась. Її малюнок зіпсувала пряма лінія. Дівчина злякалась, і дошка з малюнком впали з її ніг на землю. Вона обернула свою голову до нього. Її очі розширились від здивування.
- Неоліна. - Зачаровано шепнув він, вдивляючись в її ідеальне для нього лице, в чарівні очі.
- Юстим.- Мовила вона. Встала з поліна, на якому сиділа і підійшла до нього. Він як заціпинів, боявся дихати, наче коли почувається вона зникне.
- Я сам обіцяв, що поговорю з тобою і побачу тебе тільки тоді, коли вернусь з подорожі і матиму достатньо грошей. Але...- Він почесав загривок. - я не хотів побачити тебе ще раз перед від'їздом.
Серце Неоліни шалено калатало в грудях. Юстим так змінився. Його краса, його сором'язлива посмішка і глибокі очі, підтягнуте оновлене тіло і голос, що наче прорізався за цей час впливали на неї дивним чином. Вона хотіла торкнутись його і не відпускати. Хотіла кричати від радості, що він її. Адже він її.
- То коли ти їдеш? - Трохи хрипло запитала вона.
- Після завтра. - Неоліна підійшла дуже близько до нього.
- А коли вернешся?
- Це ще не точно. Десь через два місяці.
- Зрозуміло. - Вона дивилась на його губи і хотіла доторкнутись їх. Адже їй можна їх торкнутись. Він же її. Вона почалась вперед. Але Юстим відступив.
- Я ще не заслужив торкатись тебе. - Прошепотів. Сам пожираючи її губи поглядом. - Я повинен стати гідним тебе. Тільки тоді.
Щоки Неоліна почервоніли і вона відвернула своє лице від нього.
- Добре. Хай оберігає тебе Бог в дорозі. - Вона вийняла з кишені плаття свій платок і простягнула йому. - Ось тобі подарунок в дорогу.
Його руки трусились, коли він брав свій подарунок. Неоліна швидко прибрала руку, так і не наважившись підняти свій погляд до його лиця.
- Бережи себе.
- І ти бережи себе. До зустрічі. - Сказав Юстим і пішов, лишаючи Неоліну саму на горбаку.
Серце її стривожилось, страх знову нахлинув на неї. Вона не хотіла його відпускати від себе. Але їй потрібен був саме той Юстим, який буде їй рівнею.
Вона поглянула назад на свій малюнок, що лежав на землі і пішла до нього. Він був безнадійно зіпсованим.
- Її землею замазався. Доведеться спалити. - Вона зім'яла його і поклала в кишеню.