Частина перша. Занедбаний дух

                                                                     Книга написана по мотивах турецької казки "Ледачий Ахмед"

                                                                      Боротьба за долі
-Пане ваші доньки вже давно готові до заміжжя, вже край тягнути. Варвара вже й так має вік, коли заміж дівчат не беруть.

-Та годі вже одне і теж говорити! -Старий сивий пан Ничипір схилився над столом, на якому купкою лежали рукописи зі звітами про доходи всього його величезного господарства. Раптом в нього запаморочилось в голові. Він скривився і притис руки до голови, намагаючись втамувати тиснення всередині його макітри.

-Знову в вас напад?- запитав трошки молодший за пана помічник. Дійшлий сухий дядько з тонкими окулярами, що висіли на його носі. Він поправив їх і подав пану настоянку.

Пан швидко ковтнув запропоновані ліки та відкинувся в кріслі. Змучено склав, а потім кинув руки на стіл перед собою. Перед очима побачив темні цятки, а це означало, що до роботи взятись сьогодні вже не вдасться.

-Можливо якби мої дочки були простими сільськими дівчатами без приданого, їм і загрожувала самотність до старості, але в нас грошей достатньо, щоб купити їм по кільканадцять чоловіків.

-Але ж стан вашого здоров'я не дає надії на те, що ви зможете надалі здобувати та й втримати той достаток для ваших дочок.

-На що ти натякаєш, Остапе?

-Не удавайте, що не розумієте! Всі лікаря вам говорять, що ця болячка з вами назавжди. Якщо не приведи Госпроди з вами щось станеться, хто потурбується про долю ваших дочок.

Пан опустив очі додолу. В грудях стисло від спогадів, що постали перед очима.

-Ти прекрасно знаєш чому я не хочу відпускати своїх дочок.

- Те, що ви сховаєте своїх дочок в зміїній шкарлупі від своїх страхів, не зробить вас і їх насправді щасливими. Земля вашого роду потребує продовженняв в новій крові , в дітях. Чи ви не бажаєте побачити за життя своїх внуків?

- Все краще ніш згубити їх! Більше не хочу за це говорити. Досить!

-А якщо я скажу, що ми знайшли ворожку, яка попереджала вас колись, про те, що має статись якщо її ослухаєтесь.

Пан зірвався з крісла.

-Ця відьма вернулась! Чи ... де ви її знайшли. Я думав ця жінка вже давно мертва.

-Так, вона вернулась в селище, у свій старий дім. І думаю не просто так. Тому ви маєте шанс влаштувати долі своїх дітей, думаю за гарну плату чи й просто так вона допоможе.

- Я не дам їй іншого вибору!- Підійшов впритул до Остапа пан, рішуче хлопаючи його по плечі.- Накажи осідлати нам коней, не можна гаяти час, бо вона може втекти, якщо дізналась, що її знайшли.

-Слухаюсь пане.-Старий помічник відвернувся і вийшов з кімнати володаря цих земель.Він посміхнувся, бо нарешті була надія, що в їх краї прийде щастя.

                                                                   Загублені долі
Тереса змучено подивилась на посуд, якій їй доведеться шкребти після їди свого єдиного сина.Той любив добряче поїсти. Її руки давно покрились зморшками, а в волоссі пробивалась сивина. Син же зараз ніжився на сонці в саду, лежачи на м'якому тапчані.

Сама жінка зробила його таким - неприторенним ледацюгою. З самого дитинства виконувала всі його забаганки, хотілки, берегла його від всіх напастей життя. Та й не чекала від нього за це подяки. Просто дуже любила єдиного нащадка, який залишився в неї після смерті коханого чоловіка. 

Чоловік же її - Ромко, був колись купцем, та з однієї з подорожей для пошуку товару так і не вернувся. Тоді ніхто з людей, що були з ним не повернувся. Всі полягли в степах вічним сном. Чи розбійники на їх напали, чи може які дикі тварини. Товар, який вони купили чи обміняли, так і залишився на дорозі. Його з тілами знайшли інші люди з наших земель, що проходили по тому місці опісля та принесли клаптики одягу чоловіка та товар жінці із сином. Розділили той товар між родичами покійних. Та й почали жити, адже жити треба було далі.

Благо ще в Тереси брат багатий був, він сестрі з племінником не дав померти з голоду, коли гроші в неповній родині вже завершились. Але й той же брат часто сварив сестру за її недалекоглядність. Адже й вона не вічна, хто ж буде доглядати їх ледачого сина.

-Ти то моя кров, Тересо, скільки років тобі я допомагав, але цього ледацюгу на шиї своїй тягнути не буду, хоч що кажи і як не проси. В мене сини та по менші його, а вже свої сім'ї мають і заробляють на їжу своїх дітей самі.

Слухала брата сестра і мовчала, потім лила на самоті сльози. Що ж їй робити, хто ж буде піклуватись за її синочка, як її не стане.

-Нічого, щось придумаю. Бог захистить бідного сироту та і я серце вирву, але найкращу жінку сину знайду обов'язково.-Сказала вона дотираючи посуд на який капали сльози. Протерла мокрі очі рушником і пішла до сина в садок.

Син сидів і хилитався зі сторони в сторону, його повненькі щоки хилитались в такт. Такі його рухи означали, що він чогось хоче.

-Що ти хочеш мій синочку?-Ніжно запитала стара жінка чорноволосого оглядного сина.

Син Юстин подивився на маму і піджав нижню губу кривлячи лоба. Дебелому хлопцю було лінь відповідати матері.

-Знову хочеш їсти, чи може пити? Може тобі спекотно і ти вже хочеш додому?

Так бідна жінка перепитувала кілька раз, доки син не сказав на останнє запитання:

-Угу.

Тоді жінка допомагала повненькому сину піднятись і притримуючи за плечі допомагала пройти в хату до його ліжка, де він або спав, або читав книги. Адже хоч читати вмів, батько ще колись його цьому навчив.

-Добре хоч гени в нашої сім'ї добре, як же я сину собі ще спину не надірвала із тобою не знаю!- посміхаючись сказала жінка сину, що вже читав книгу.

-Угу.- байдуже відповів син, вдивляючись в сторінки дитячої книги, яку читав.

-Нічого, я обов'язково знайду тобі дбайливу наречену!- Тихо прошепотіла сама до себе мати, виходячи із кімнати сина.