Глава 1

Менш за все на свій день народження очікуєш, що тебе загублять. І хто? Власний батько! 

Ася вирувала від гніву та розпачу. З вуст злетіло щось на кшталт: «Ось же… чаклун-аматор!» Ці слова мали приховати факт, що батько її — той ще ґік. Завжди ним був. Але ж у дитинстві вона дійсно вважала його за чарівника, вихвалялася перед друзями, а ті знай собі посміювалися… 

У вісімнадцять років вже ніхто не вважає батьків чаклунами, бо більш не вірить ні у Святого Миколая, ні в Діда Мороза, ні в таке, що «старі» тебе розуміють і щиро бажають щастя. Дуже багато до цього часу накопичилося проміж ними образ та непорозумінь. Іноді Асі вдавалося, що предки роблять усе їй на зло. День повноліття виключенням не став. 

— Агов! Татку?.. — Дівчина озирнулася — нікого. Для впевненості навіть обернулась по колу. 

Марно. 

Батько розтанув у просторі, мов вранішня роса пополудні. Мабуть, і сам не помітив, що загубив свою «кару небесну» — він якраз буботів: вичитував Асі за якісь гріхи… 

День не задався від самого початку, і марно, що чесний вихідний — неділя. За дверима спальні ніхто на Асю не чекав, святкових пирогів не готував, мало того — нікого у квартирі навіть не було! 

Ася змахнула з екрана смартфона численні привітання у Вайбері та Телеграмі — знає вона, де їх нагуглили та зкопіпастили, — та набрала матусин номер. 

— Алло? 

— Мам, ти де? 

— Щось невідкладне? Я дуже зайнята. 

— Ні… — ображено промимрила Ася, проковтнувши гнівну відповідь, тим паче, що у трубці вже лунали гудки відбою. 

Навіть не привітала… Мати зветься… 

Батько про день народження доньки також забув — принаймні в записці, що її Ася знайшла на кухонному столі, ніяких поздоровлень не значилося, лише скупе: 

«Пішов до театру. До вечора». 

— Ні-ні-ні, так не піде! — Асі були вкрай потрібні гроші — день народження ж. Якщо не з батьками (самі винні, раз забули про свято), то на гульбу з друзями якусь суму треба. Тож рішення одне: одягатися та шукати батька. А потім потрошити його гаманець. 

Майже час потому людський потік підхопив іменинницю та виніс з підземелля метро на поверхню. Площа Українських Героїв зустріла несподіваною заметіллю. Грудень у Києві, як завжди, видався сірий, майже осінній — мрячний. А тут — на тобі: величезні, липки грудки снігу, більш схожі на цілісенькі сніжки, що їх навіть вітер, що здійнявся, не в змозі розмітати, ось вони важко і стукотять по носу, щокам та каптуру легкої курточки. Не за погодою вона вдяглась… 

Ася мало не пожалкувала, що вирішила прогулятися і вийшла не на Олімпійський, від якої до Театру оперети було рукою сягнути. Але знову лізти під землю заради однієї станції бажання не було. 

За давньою звичкою дівчина примружила очі, стиснула кулачки та загадала: 

— Хай це буде єдина прикрість на сьогодні! — І побігла під снігом по Великій Васильківський. 

На жаль, ритуал не спрацював. Так запросто у театр Асю не пустили. Прийшлося довго пояснювати вахтеру на службовому вході, хто вона і чому рветься до пильнованого їм об’єкту за два дні до різдвяних вистав. 

— Мій батько інженер, що налаштовує обладнання. Колосвітній його прізвище. Фірма «СпецТехніка». Будь ласочка, пустіть мене! 

— Зателефонуй, хай він до тебе вийде, — уперся лисий, як той дідько, вахтер. — Заборонено сторонніх пускати. 

— Так він телефон дома забув, — Ася, як би у доказ, помахала у повітрі своїм смартфоном у яскраво-рожевому чохлі з заячими вушками. Не пояснювати ж, що на роботі батько свій апарат вимикає через якісь-то там технічне електронне наводження. 

Як би ж то мимо не йшов татусів колега Микола Львович, так би Ася біля службового входу і стирчала. 

— Ася? До батька? А нас ось у вихідний день смикнули, — сказав Микола Львович, побачивши битву спартанців у особі невблаганного вахтера та перської армії, що її удавала Ася. — Пропустіть цю дівчину. 

Микола Львович надав вахтеру якісь документи, і згодом їх з Асею впустили до храму Мельпомени, який спішно готували під дитячі вистави до новорічних свят. Саме під них театр орендував у «СпецТехніки» особливе обладнання для створення незвичних спецефектів. 

— Тато! — Ася побачила батька здалеку — він стояв посеред сцени та дивився кудись уверх, де серед жмутів кабелів визирали голівки світлових приладів. 

— Василь, заводь правіше, — командував батько. 

— Татко, — Ася прилинула до батьківського плеча. 

— О, Аська, а ти тут яким вітром? 

— Скучила? — хитрувато поглянула на нього донька. 

— Ліса! Так чого прибігла? 

— Грошики потрібні. 

— Багато? 

— Ну-у… Тут як буде твоя ласка… У вечорі з друзями потрібно зібратися. 

— Раз потрібно, то все буде… Вась, я відійду! Не злазь поки ще. — Повернувся до доньки: — Підемо, лісонька, поглянемо, чим я зможу допомогти молодості. 

— Грошенятами, тату. Краще за все готівкою! — Ася розсміялася та побігла слідом за батьком, що браво крокував та якимсь дивним чином дуже добре орієнтувався у майже темному захаращеному просторі залаштунків. 

Ось тато, щось буботить,  проходить поміж якихось фанерних колон, що ледве біліють у пітьмі, на мить потрапляє у яскравий стовп світла, що падає зверху і підсвічує пилинки, які ліниво кружляють. Ася біжить слід у слід. 

Тато виходить із залаштунків до якоїсь кімнати, де вже можна хоч щось розгледіти, та… 

Щезає… 

Прямо на очах остовпілої Асі. 

— Тато?.. 

У відповідь — дзуськи. А ні шереху… 

— Агов! Татку?.. Ти де? 

Раптом Асі стало жарко. Дуже, дуже жарко. Спина під светром та курточкою спітніла, по скроні побігла крапля поту. 

Здається, у свій день народження вона і справді вдяглася не по погоді… де б вона зараз не була. 

Ніякими спецефектами не можливо пояснити таку раптову зміну… та всього й одразу! Мить — і навкруги, здалося, суцільна темрява. Та і з навколишньою температурою щось негаразд. У театрі було ледве тепліше, ніж на вулиці. Мабуть, опалювати приміщення без глядачів адміністрація вважала недоречним. Ще б пак! З такими цінами на комуналку. А тут, раптом, — бах! І температура за секунду підскочила та стала мов у пустелі посеред літнього півдня.