Розділ 4. Велика втеча крізь ніч

Пастка зачинялася, але Катерина дала сигнал Гоші. У замку почався справжній гармидер: ведмеді вибивали ворота, миші плуталися під ногами стражників, а мавпочки гасили свічки. У суцільній темряві, орієнтуючись на блискуче пір’я Гоші, закохані прорвалися на подвір’я.

Там на них чекав могутній олень. Він помчав їх геть від замку, а ліс сам допомагав їм, перегороджуючи шлях погоні густими гілками.

На світанку вони дісталися золотої брами королівства. Варта завмерла, не знаючи, чи відчиняти ворота незвичайним гостям на могутньому олені. Король Артур та королева Анна саме вийшли на балкон, змарнілі від багаторічного смутку. Катерина зробила крок вперед. Вона відчула, як у грудях теплим вогником розгорається та сама мелодія, що зігрівала її сни в лісовій хатинці. Дівчина глибоко вдихнула і заспівала. Її голос, чистий і прозорий, як ранкова роса, злетів над площею:

— «Спи, моя зіронько, небо засне, світло любові тебе віднайде…»

Королева Анна здригнулася. Чаша з водою випала з її рук і зі дзвоном розбилася об камінь, але вона того не помітила. Ці звуки… вони були наче відлуння з іншого життя. Голос дівчини був дорослим і сильним, але мелодія — точнісінько та сама, яку

вона щовечора шепотіла над порожньою колискою своєї втраченої доні протягом усіх цих довгих років.

— Катрусю? — ледь чутно прошепотіла королева.

Вона кинулася вниз по сходах, не зважаючи на пишні сукні. Вибігши за браму, Анна зупинилася навпроти Катерини. Очі дівчини, блакитні, як небо над королівством, дивилися на неї з такою любов’ю, яку неможливо зіграти.

— Тільки моє серце і ця пісня могли знайти дорогу додому, — зі сльозами щастя мовила королева.

Вона тремтячим голосом підхопила останній рядок колискової, і два голоси — материнський і дочірній — злилися в один ідеальний акорд. Тепер ніхто в королівстві не мав сумніву: справжня принцеса повернулася. Лише тоді Катерина ніжно відгорнула край сукні, показуючи родиму пляму-серце, але це був лише доказ для інших. Батьки вже все зрозуміли серцем

Король Артур з радістю благословив їх. Король і королева, батьки Артемія, спостерігали за тим, як сяють очі їхнього сина поруч із Катериною. Вони бачили, як лісові звірі віддано горнуться до неї, а народ вітає свою принцесу. У ту мить крига в їхніх серцях скресла.

Королева підійшла до Катерини й тихо, так, щоб чули тільки вони, промовила: — Пробач нам, дитино. Ми дивилися на твою просту сукню і не помітили королівської гідності у твоїх очах. Ми шукали вигоди для сина, а ледь не знищили його щастя. Твоя пісня виявилася сильнішою за наші заборони.

Король-батько вперше за довгий час усміхнувся і поклав руку на плече Артемію. — Ти виявився мудрішим за нас, сину, — мовив він. — Ти розгледів скарб там, де ми бачили лише туман.

Це було не просто примирення — це був урок того, що справжня шляхетність живе не в золотих коронах, а в щирих душах.

Відтоді два королівства жили в мирі, а Катерина та Артемій щодня гуляли лісом, де їх завжди чекали їхні вірні лісові друзі. З поверненням Катерини в королівство повернулася радість. За її наказом мури палацу стали відкритими для всіх лісових звірів. Гоша став головним королівським радником, а Катерина часто співала на балконі, і її пісня тепер була найщасливішою у світі.