Розділ 3. Нічна облога та королівський гнів

Ніч огорнула замок важким оксамитом. Чорна Вежа здавалася велетенським списом, що простромив небо. Катерина, стискаючи в руках талісман, що залишила їй бабуся, подала знак.

Першими в бій пішли ті, кого ніхто не помічав. Сотні мишок прослизнули крізь щілини в підйомному мосту й почали змащувати петлі старим салом, щоб двері відчинилися без жодного скрипу. Мавпочки, чіпляючись за виступи каміння, немов тіні, видерлися на самісінькі мури. Коли варта на мить відвернулася, звірята спритно витягли ключі з поясів сонних охоронців і скинули їх прямо в руки Катерині.

Вона йшла темними коридорами, де кожен крок міг стати фатальним. Раптом з-за рогу почувся дзвін обладунків. — Хто тут? — вигукнув капітан варти, опускаючи списа. Катерина не злякалася. Вона заплющила очі й почала співати. Але цього разу її пісня не була гучною — це був шепіт вітру, шурхіт листя. Охоронці завмерли. Їхні списи випали з рук, а голови схилилися на груди. Магія надії, сплетена з лісовим спокоєм, подіяла краще за будь-яке зілля.

Важкі дубові двері нарешті піддалися. Артемій сидів біля вікна, дивлячись на зорі. Коли двері відчинилися, він схопився, готуючись до найгіршого, але побачив її — свою лісову німфу в простій червоній сукні, з розпатланим волоссям і палаючими очима. — Катерино? Це сон? — голос принца тремтів. — Ні, Артемію. Це свобода, — вона підбігла до нього. — Я знаю, хто я. Я принцеса Катерина, і я прийшла забрати тебе додому.

Але щойно вони зробили крок за поріг вежі, замок прокинувся. Забили дзвони, затріщали смолоскипи. Шлях до виходу перегородила не варта, а сам король з королевою в оточенні елітних лицарів.

Король, запримітивши сина в товаристві простолюдинки, нестямився від люті. Його обличчя набрякло гнівом, а голос зазвучав як грім: — Артемію! Ти зганьбив свій рід! Хто ця бідна дівчина з лісу, що посміла увірватися в мій замок з дикими звірами? — загримів він. Королева кинула на Катерину сповнений презирства погляд: — Ти сподівалася, що твої чари зроблять тебе рівною нам? Ти лише безіменна дівчина з лісу, що збила з пантелику нашого сина! Варта, взяти під варту цю зухвалу дівчину! Лицарі зробили крок вперед, виставивши мечі. Лісові друзі Катерини — ведмідь, олені та вовки — загрозливо заричали, готуючись захищати свою принцесу. Гоша злетів під саму стелю зали й закричав: — Сліпі королі! Ви дивитесь на одяг, але не бачите крові!

Катерина гордо підняла голову. Вона знала, що зараз не час для пісень. Потрібні докази. Вона повільно відкинула волосся з плеча, оголюючи ту саму родиму пляму. — Ви бачите лише сукню, яку пошила лісова тиша, — спокійно сказала вона. — Але під нею б'ється серце, яке належить цьому королівству більше, ніж ви можете собі уявити.