Розділ 1. Дівчина з лісової галявини

Серед тихих густих лісів, де мешкають добрі звірі, розкинулася сонячна галявина. Саме там стояла скромна, але затишна хатинка, у якій жила дівчина Катерина. Обличчя вона мала прегарне, овальне, а її смагляву шкіру завжди прикрашав ніжний рум’янець. Очі ж у Катерини були блакитні-блакитні — такі глибокі, що в них можна було по-тонути, мов у бездонному вирі. Довгі коси дівчини вільно танцювали в потоках повітря. Хоч Катерина й здавалася простою дівчиною, проте була неабияк талановитою: вона понад усе любила співати й танцювати. Кожного дня вона вирушала до лісу, де на неї з нетерпінням чекали лісові друзі. 
Одного сонячного літнього ранку Катерина побіг-ла до лісу, прихопивши кошик, щоб назбирати ягід для пирога. Йдучи стежкою, вона дзвінко виспіву-вала свою улюблену пісеньку. Дівчина співала так гарно, що навіть птахи замовкли, зачаровано слу-хаючи її голос. Коли вона підійшла до куща, їй на допомогу миттю примчали білочки та мавпочки. Робота сперечалася, і невдовзі кошик був повний вщент.
Наступного дня, коли аромат свіжого ягідного пи-рога розлетівся лісом, звірі самі збіглися до хатин-ки. Катерина пригостила друзів, і вони разом піш-ли гуляти. У веселощах і танцях дівчина навіть не помітила, як минув цілий день.

А тим часом лісом гуляв принц Артемій — вродливий темнобровий юнак із карими очима. Раптом він почув голос надзвичайної краси. Причаївшись за деревом, принц затамував подих. Врода дівчини та її кришталевий голос миттєво підкорили його серце. Коли їхні очі зустрілися, Катерина зніяковіла, але Артемій лагідно заговорив до неї.

Відтоді вони зустрічалися щодня. Принц палко покохав Катерину, проте королівському подружжю не припало до душі, що їхній син спілкується з простолюдинкою. Вони суворо заборонили Артемію бачитися з коханою і замкнули його у високій вежі замку.

У найвищій вежі замку, де вітер завивав у щілинах і кам'яні стіни здавалися холоднішими, ніж будь-коли, сидів Артемій. Королівські слуги принесли йому вишукану вечерю, але принц навіть не поглянув на неї. Він не торкнувся ні розкішного вина, ні соковитої дичини, ні солодощів. Його серце стискалося від болю та гніву.

Невдовзі двері вежі відчинилися, і на порозі з'явилися король Артур та королева Анна. Їхні обличчя були сповнені суворості та розчарування.

— Артемію, ти повинен одуматися, — почав король, його голос був твердим, але з нотками відчаю. — Королівство потребує міцного союзу, а ти... ти ставиш під загрозу наше майбутнє заради якоїсь дівчини з лісу!

Королева Анна підійшла ближче, намагаючись бути м'якшою, але її погляд був не менш наполегливим.

— Сину, ми шукаємо найкращого для тебе. Королівна із сусіднього королівства принесе нам багатство та владу.

Артемій підвівся. Він не кричав і не благав. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася непохитна рішучість, яка здивувала батьків.

— Ви можете замкнути мене у найвищій вежі, але ви не зможете замкнути моє серце, — промовив Артемій, дивлячись прямо в очі батькові.       

— Ви вчили мене, що честь — понад усе, що слово короля — непорушне, а справедливість — фундамент будь-якого трону. Чи не так?

Він зробив крок до столу, на якому стояла недоторкана вечеря.

— Я відмовляюся від цієї королівської вечері, як і від будь-якої корони, що вимагає від мене зректися самого себе. — Його погляд повернувся до батьків. — Ви говорите про багатство та владу, але що варта корона без честі та щастя? Це лише важкий метал на голові раба, а не вільного правителя.

Артемій глибоко вдихнув, його голос став ще впевненішим.

— Якщо король не може бути вірним своєму слову, своєму коханню та своєму народу, то чи вартий він правити? Я обрав Катерину не за її походження, а за її серце, за її світло. І цього ви не зможете змінити жодними замками чи золотом.

Король і королева мовчали. Слова сина прозвучали, як грім серед ясного неба, оголивши всю порожнечу їхніх власних аргументів. Вони вперше побачили в ньому не просто спадкоємця, а справжнього чоловіка, який готовий стояти за свої ідеали. Проте, попри всю велич синового слова, серця батьків залишалися закованими в броню вікових традицій та державної вигоди. Їхня воля була непохитною: обов'язок перед короною все ще важив більше, ніж щастя власної дитини.