Розділ 17

Еліза стояла перед великою картиною у тронній залі, не здатна відвести погляду від зображення своєї сім’ї. Тут були і Хідео, і всі його діти, і маршал Такаяма, і навіть мати Елізи, оскільки ця картина була написана ще до того, як леді Кіра не витримала життя в імператорському палаці та втекла, покинувши рідну доньку та чоловіка, якому була по-справжньому небайдужа…

Дівчина почула наближення Ігоря ще здалеку, але вдавала, що це не помічає свого чоловіка, поки він не привернув її увагу, запитавши:

— Ти готова?

— Так.

Наче в мене був вибір...

— Тоді ходімо. Усі вже зібралися та чекають лише на нас. Хоча кого я обманюю. Всі чекають моменту, коли зможуть побачити тебе, загублену принцесу та майбутню імператрицю Мізу.

Коли Еліза увійшла до бальної зали під руку зі своїм чоловіком, розмови одразу ж змокли. Усі перевели погляд на дівчину, що після довгих років на чужині повернулася додому, щоб посісти престол, право на яке мала від народження.

Вислуховувати співчуття щодо смерті сім’ї в минулому та щасливого правління разом з чоловіком у майбутньому виявилось для дівчини просто нестерпним. Усі ці люди, що ще вчора служили Реджинальд, тепер усміхалися їй і вітали з поверненням додому.

Не бажаючи більше знаходитися серед цих людей, що були для неї такими осоружними, Еліза скористалася першою ж ліпшою нагодою, щоб залишити бальну залу, намагаючись привертати до себе якомога менше уваги. Спершу дівчина просто безцільно блукала коридорами рідної домівки, але згодом ноги, наче підкоряючись якій містичній силі, самі понесли її до батьківського кабінету.

Опинившись там, Еліза ніби знову відчула присутність батька. Їй навіть здалося, що вона чує його тихий, але могутній голос:

— Лисиця відкриє тобі шлях.

Стоп, що?!

Еліза нахмурилась, намагаючись пригадати, у якому контексті Хідео міг сказати їй такі дивні слова, але марно. Дівчина розгублено озирнулась, і тоді її погляд несподівано зачепився за масивну золоту фігурку лисиці на робочому столі батька. Але який шлях може відкрити ця коштовність?

Не усвідомлюючи своїх дій, Еліза взяла до рук фігурку. У цей же момент книжкова шафа зникла, відкриваючи таємний хід. Дівчина ахнула. Вона й не здогадувалася про існування цього ходу та не мала жодної ідеї, куди він може вести. Без жодних вагань Еліза рушила туди, бажаючи з’ясувати, що ж так ретельно ховав її батько.

Після десяти хвилин блукання темним вогким коридором дівчина врешті опинилася у невеличкій бібліотеці, освітленій декількома смолоскипами. А посередині кімнати стояли ті, у чиїй смерті вона так довго була впевнена.

Еліза не могла повірити, що це не сон. Не могла повірити, що перед нею насправді знаходяться батько та брати.

— Як? — прошепотіла дівчина, не здатна сказати нічого більше.

— Ми так раді, що ти знайшла нас, Елі, — з теплою усмішкою промовив Хідео та обійняв доньку.

За ці роки ні він, ні її брати ніскілечки не змінилися. Важко дихаючи, Еліза відійшла від батька та вперто повторила:

— Як?

— Після нашої смерті спадкова магія династії Сімідзу дісталася тобі. Навіть не здогадуючись про це і не вміючи нею контролювати, ти підсвідомо вклала всі свої сили на те, щоб підтримувати наші життя. Правда, зважаючи на те, що наша спадкова магія не діє за межами імперії, а ти була далеко, випадково сталося, що ми стали в’язнями цієї бібліотеки, у якій з покоління в покоління наші предки збирали всі свої знання про чаклунство.

— Чому ти раніше мені нічого не розповідав про цю спадкову магію? — запитала Еліза, не здатна приховати, що цей факт змушував її відчувати себе ображеною.

— Я не розповідав нікому, крім Таро, якому планував передати всю силу після його того, як він зайняв би престол. Але як бачиш доля не погодилася зі мною, тож після нашої смерті вся магія дісталася єдиній живій представниці династії Сімідзу — тобі.

— То тепер, коли я повернулася, ви можете вийти звідси та жити, як колись? — обережно запитала дівчина, намагаючись, якомога менше сповнюватися надією.

Інтуїція підказувала їй, що все не може бути так просто, і вона не помилилася.

— На жаль, ні. За ці роки це місце прив’язало нас так сильно, що вже жодна магія не здатна повернути нас до нормального буття, — сумно відповів Хідео, а тоді додав: — Хіба що ти дозволиш нам померти.

«Звісно ж, — з гіркотою подумала дівчина. — У житті не буває див, навіть незважаючи на існування магії.»

Пильно поглянувши на свою сім’ю, Еліза помітила те, яким важким слідом позначились на кожному з них роки, проведені в пастці цього місця. Яким би сильним не було її егоїстичне бажання залишити їх у живих, щоб мати поруч близьких людей, але, схоже, їм справді було краще померти…

— Кажіть, що потрібно робити. Я готова.