Увійшовши до будинку, Еліза одразу ж відчула той жахливий сморід, який вона завжди могла впізнати безпомилково. Це був запах крові.
Дівчині навіть не потрібно було бачити мертве тіло на власні очі, щоб зрозуміти, що її опікуна було вбито. Трапилося те, чого вона боялася понад усе. Їх знайшли, незважаючи на всі зусилля заховатись і почати нове нормальне життя.
Еліза швидко дістала з-за поясу меч, який завжди за вказівкою опікуна носила з собою, готуючись до бою, якого, очевидно, неможливо було оминути. Супротивники не змусили себе чекати. Солдати імперії Мізу оточили дівчину. У сутичці з професійними вбивцями у дівчини була лише одна перевага — вона була потрібна їм живою.
Згадавши всі уроки опікуна, Еліза напала першою, використовуючи свою спритність, щоб ухилятися від атак і вибратися з кола солдатів. У неї це непогано вдавалося, аж доки один з солдатів сильним ударом вибив меч з її рук і звалив на підлогу, притиснувши вагою свого кремезного тіла.
— Тобі не втекти, принцесо, — прошепотів він, посміхнувшись. — Чи зараз тебе слід називати просто Місато?
Дівчина здригнулась. Це ім'я належало до її колишнього життя. Життя до того, як усю її сім'ю було вбити. Вбито людиною, якій служив цей мерзенний солдат.
Еліза зібрала всі свої сили, щоб дістати з черевика невеличкий кинджал, а тоді нанести ним точний удар у шию солдата. Швидко підвівшись на ноги, дівчина зрозуміла, що шлях до втечі відкрито, тож побігла до дверей, не втрачаючи ні секунди.
Інші солдати, очевидно, не очікували, що дівчинка-підліток зможе боротися з ними на рівних і ще й убити одного з них, тож проґавили момент, коли її ще можна було спіймати.
Лише опинившись достатньо далеко, Еліза дозволила собі зупинитися та проявити слабкість, заплакавши, але перед тим дала клятву, що більше ніколи не дозволить собі подібного та завжди буде сильною.
#5386 в Фентезі
#807 в Бойове фентезі
#10394 в Любовні романи
#2297 в Любовне фентезі
Відредаговано: 10.02.2021