20.3

♕

Припускаю, що моє обличчя стало страхітливим, адже щось лякливе в очах Чорторийського таки промайнуло. З превеликим розумінням я хмикнув і кивнув, недобре примружившись.

— Пречудово, — вимовив я відсторонено, стрімголов збираючи думки докупи.

Чорторийський досі лежав на підлозі, важко дихаючи, й ніби завмер, не маючи жодного уявлення, що робити далі. У такому разі добре, що ми з хлопцями опинилися поруч, адже я одразу знайшов рішення:

— Хапаймо його, піде з нами!

Чорторийському навряд чи сподобалося те, як рвучко ми з Вітольдом підняли його на ноги. Ще б пак! Він аж крякнув і вилаявся, коли ми з обох боків підхопили його під руки й потягли вперед.

Сподіваюся, Вітольд не збрехав і нам справді недовго залишилося йти.

— Думаєш, міністри вже там? — поцікавився я злотинською, фиркнувши собі під ніс через досить слабкі спроби Чорторийського вирватися з нашої хватки. Може, якби він не був ослаблений кількома роками в темниці, йому це вдавалося б трохи краще.

— Мали б прибути, — коротко відповів Вітольд, скосивши очі на Чорторийського. — Я б не переймався цим. Навряд чи він володіє злотинською — он, у нього й варкаською не дуже виходить думки чітко формулювати. Я відправив усім доволі ясну звістку щодо наступного засідання.

— Справді?

— Еге, — кивнув Вітольд і всміхнувся. — Пригрозив, що наступного може не бути, якщо вони не з’являться сьогодні.

Я не втримався й гмикнув — губи самі собою розтягнулися в усмішці.

— Я й поняття не мав, що ти вмієш діяти так радикально, — пожартував я, і Вітольд відповів мені такою ж хитрою усмішкою.

— У мене хороший учитель, під поганий вплив якого мені не щастило потрапити.

— Це у мене поганий вплив?!

— Так, Ваша Світлосте! — підтакнув Тео.

— Відпустіть мене! — раптом загорланив Чорторийський, взбрикнувши ногами так жваво, як молодий козлик. Чи варто зазначати, що це геть не повернуло йому контролю ні над собою, ні над ситуацією? — Ви не маєте жодного права!

Ну, я, можливо, й не маю, а от…

— Я, взагалі-то, якраз маю повне право, знаєш-бо, — холодно зазначив Вітольд. — Іди спокійно, якщо хочеш залишитися цілим!

Це, звісно ж, не зупинило Чорторийського. Він уперто дригався всім тілом. Тео йшов позаду нас, тіні перед нами танцювали — і від цього я геть недоречно розважився. Боги, певно, це від нервів, бо ще кілька хвилин тому я місця собі не знаходив…

Або ж я й сам уже від цих коридорів дурію.

— Вітольде, ну що там?

Вітольд не відповів. Ми минули ще кілька коридорів, і мене не полишало дивне відчуття, що ми ходимо колами, аж раптом ті скінчилися. Перед нами постала стіна з геть непримітним руків’ям — двері.

Вони якось незвично легко піддалися. Вітольд, щоправда, вдарив металевою частиною руків’я по замку, але ті вмить здалися з ледь чутним клацанням. За дверима була ще одна стіна з маленькою решіткою, і, побачивши її, я зрозумів, як насправді легко було підслуховувати все, що відбувається в палаці. Бо я вже звідси чув голоси, що лунали врізнобіч і перекривали один одного.

— Міністри зібралися, — підтвердив Вітольд, прислухаючись.

Він повів нас далі. Я звернув увагу на кілька дверей і зрозумів, що ми вийшли в якийсь дивний для палацу коридор — вузький, низький, мов міст, що поєднував дві частини будівлі.

Вітольд вказав на двері з іншого боку й сказав:

— Ці ведуть до тронної зали.

Я кивнув.

— Чудово. Гасіть факели.

На мить коридор поринув у непроглядну темряву. Чорторийський забрикався ще дужче. Аж тут крізь голоси за стіною я почув:

— Тихо!

Я на мить завмер. Це точно був голос короля Янека, що розрізав галас і встановив у залі тишу. Здавалося, присутні боялися бодай звук видати, затамувавши подих, проте інший голос усе ж зауважив:

— Це рішення потребує негайного ухвалення, — і голос цей здався мені вкрай неприємним. — Наше королівство не може дозволити собі нових потрясінь.

Я насупив брови й озирнувся до Вітольда. Та й той виглядав здивованим, ледь не тулячись вухом до стіни. Мабуть, якби не Чорторийський у наших руках, він би й до решітки поліз слухати.

— Хто це? — спитав я пошепки.

Вітольд лише скосив на мене очі, підібгавши губи.

Відповідь прийшла сама собою, коли дівочий дзвінкий голос, який я добре знав, не без нахабності заявив:

— Саме тому, пане Янковський, коли вже тут зібралися панове міністри, я хотіла б прояснити декілька… дуже цікавих збігів.

Посмішка торкнулася моїх губ. Я притулився чолом до стіни, дозволяючи серцю радісно защебетати від розуміння, що Елла в порядку. А ще, судячи з інтонації, дуже і дуже розлючена. І на місці цього відчайдуха я б тримав язик за зубами.

Той, однак, розумом не відрізнявся.

— Я завжди до ваших послуг, Ваша Світлосте.