20.2

♕

Не дивлячись на те, що Вітольд кілька разів наголосив, що погано пам’ятає дорогу, орієнтувався він напрочуд добре. За деякий час я нарешті збагнув, за якими чарівними вказівниками він обирає повороти. Із палаючим факелом, придивившись до стін, я помітив неохайні мітки у вигляді сонця, що весь час вказували шлях.

І, мабуть, невчасно казати, що, слідуючи їм, я відчував, як усередині тривога крок у крок піднімається вище.

Я не знав достеменно, що побачу, і міг лише здогадуватися, кого слід остерігатися. Тим не менш, публікацією — хоч і фальшивою, але такою карколомною й урочистою — я сподівався виграти достатньо часу, аби трохи збити всіх з пантелику. Адже, на мою думку, саме на цю новину мають повилазити щури варкаського королівства. Коли ж іще, якщо я вбив обох зайців одним пострілом: і про повернення принцеси оголосив, і про наші заручини…

— Довго ще? — спитав я, коли ми вкотре завернули. Коридори тут, звісно, ще ті: розходяться в усі боки й крутяться серпантином так, що й з мітками загубитися можна.

— Не дуже, — відповів Вітольд, піднявши факел над головою й освітивши частину стіни вгорі. Його очі примружилися, і він несподівано промовив: — Та й у мене дивне відчуття, наче хтось нещодавно тут був.

От і як він дійшов такого висновку, лише на стелю глянувши?

— Хтось так само, як і ми, мітки шукав, — продовжив Вітольд і, помітивши мій недовірливий погляд, пояснив: — Поглянь сюди, Тадеушу. Бачиш слід? Наче спаленим деревом хтось каменю торкнувся.

Я насупив брови, підняв руку й торкнувся сліду, розтерши його між пальцями.

— Свіжий, — визнав я й додав: — І випадковий, мов хтось просто не помітив, що так сталося.

— Або не думав, що про ці потаємні ходи хтось пам’ятає, Тадеушу.

Теж правда.

Ми минули перехрестя, і кроки за мною стихли. Я озирнувся через плече й зиркнув туди, де Тео на роздоріжжі зупинився, стривожено вдивляючись у коридор.

— Тео, ти де там застряг?

— Мені здається, там хтось був.

Я приголомшено застиг. Ось тобі й жарт, Тадеушу!

— Куди веде той коридор, Вітольде? — звернувся я, коли й той спинився. Вітольд, щоправда, справі не допоміг:

— Поняття не маю, але тут є безліч оманливих коридорів. Закладаюся, це цілком може бути один з них.

— Тобто глухий кут? — уточнив я, і Вітольд кивнув:

— Словом, щось типу того.

Я рішуче розвернувся й махнув рукою. Кого б там Тео не побачив, певен, ми дуже швидко наздоженемо. Тож я рушив вперед, Вітольд із Тео — за мною, і, прислухаючись до кожного шороху, раптом помітив іскру, яку не встигли вчасно сховати. Зрозуміло чому — хто б це не був, у цих лабіринтах без факела тяжко буде, а якщо той згасне, то й запалити нічим…

Я підняв руку, передав свій факел Тео і закатав рукави, притиснувшись до стіни.

Світло знову миготнуло й сховалося. Я закрокував ближче, затамував подих, аж тут налетів на когось. І цей невідомий від поштовху не втримався й упав. Факел вилетів з його рук і згас, покотившись холодними каменями. Я навис над ним — адже це, безумовно, був чоловік — і схилився, грубо поцікавившись:

— Ти хто такий, га?!

Шкода, що я не міг його як слід розгледіти. Проте Тео, мабуть, навчився за цей час ще й мої думки читати, бо підскочив до мене саме в ту мить, як невідомий бовкнув:

— А ти хто такий?!

Я вишкірився й схилився над ним, солодко промовивши:

— Цього тобі краще не знати!

Виглядав він не дуже, мушу визнати. Блідий і хворобливий, мов сонця давно не бачив. Однак мені геть не сподобалося те, що він ховався тут і поводився як справжнісінький пацюк…

— Говори! — наказав я з милою усмішкою. — Що ти тут робиш і чому сюди прийшов?

І він, хай як йому це не подобалося, крізь зуби просичав:

— Я прийшов сюди за тим, що належить мені!

Я почув за спиною кроки — мабуть, Вітольд вирішив і сам на цього незрозуміло кого подивитися.

— Нумо, просвіти мене! — знущався я. — Що ж це, цікаво, тобі в палаці належить!

Ох, поцільне питання я постав! Он як у нього аж рот отруйною слиною сповнився!

— Усе! Увесь палац — мій, корона — моя, і принцеса…

Я насупив брови.

— А що принцеса?

І він, мені в очі дивлячись, виплюнув:

— І принцеса — наречена моя. Моя!

Ну, тоді мені все зрозуміло.

Оскільки невідомий — і божевільний, вочевидь — усе так і лежав на ліктях, я сів навпочіпки й, склавши руки, сказав:

— Помилочка вийшла, — я легковажно знизав плечима, хоча всередині мене все вогнем палало. — Не твоя вона наречена. Поняття не маю, хто ти такий…

— Не хвилюйся, друже, я прекрасно знаю, хто він такий, — промовив Вітольд і, ставши над невідомим, повідомив: — Знайомтеся, панство.