Розділ 20

Тадеуш

Я підмітив дивну річ: не те щоб я дуже часто відвідував варкаський королівський палац, проте у мене почали формуватися про нього нехороші асоціації щоразу, як я наближаюся до нього.

— Це має бути десь тут… — пробурмотів Вітольд, шарячи руками по кам’яній стіні. — Боги, як важко витягти спогади з дитинства…

Бідний Тео, увесь почервонілий від зусиль відкотити важкі камені, крякнув:

— Я з вами згоден, ясний пане!

— З чим ти там погоджуєшся? — буркнув я, воюючи абсолютно з такими ж самими каменями з іншого боку. — Ти сам ще як дитина!

— Це неправда!

— Правда! Глянь на себе, Тео! Маленький, світленький, худенький, як… як курчатко!

— На вашому місці я був би обережнішим, Ваша Світлосте, — відповів Тео, перепочиваючи й важко дихаючи. — Інакше на всіх подальших королівських портретах — і на весільному також! — ви матимете дуже великий ніс!

— Хто сказав, що я замовлятиму портрети у молодшого секретаря, Тео?

— Хто сказав, що молодший секретар не водить дружбу з митцями, які малюють ваші портрети?

Я звільнив руки й приклав їх до серця, звертаючись до Вітольда:

— Ні, ти це чув, га? — я театрально завмер. — І він так поводиться з ким? З кронпринцем!

— А все чому? — відволікся Вітольд. — Тому що ти його розпустив, Тадеушу!

Тео приголомшено тицьнув себе в груди:

— Мене?! Це мене розпустили?!

— Ну не мене ж! — плеснув руками Вітольд і зітхнув: — Здається, знайшов!

Хороше питання — що саме він знайшов. Мені б і самому кортіло дізнатися, якщо чесно. Від самого початку подорожі Вітольд тримав таємниче мовчання стосовно того, який план він вигадав. Ні, звісно ж, я повністю довіряв йому, особливо після кількох нагадувань про те, що якщо ми збираємося порушити кілька варкаських законів, то потрібно робити це принаймні з розумом, та все ж…

Все ж не просто так ми з Тео каміння зі скелястого пагорба відсували, еге ж?

Я обтрусив руки й підійшов до Вітольда, зазирнувши йому за спину.

— Це підземний хід? — спитав я, дивлячись на невеликий отвір, у який хіба що Тео й пролізе — і то не факт!

— Щось типу того, — скривився Вітольд. — Ідеально виводить до залу Ради і, якщо не загубитися, до тронної зали. І нас ніхто не помітить — тобто, допоки ми не опинимося всередині, звичайно. Хоча, звісно, якщо ти кажеш, що всі будуть зайняті…

Я безтурботно махнув рукою й поплескав Вітольда по плечу.

— Я добре їх відволік, — запевнив я і, помовчавши, неохоче додав: — Усіх. Шкода, що ти не читав ранкову газету.

— А що, про твої витівки вже в газетах пишуть?

Тео кивнув:

— Аякже, ясний пане! Ви гадаєте, хто газетярів цікавим матеріалом постачає? Хороші гроші, між іншим, платять!

Ні, ви лиш подивіться на нього! Має рацію Вітольд — Тео геть від рук відбився, язикатим став. От тільки це він не від мене набрався, а від одної варкаської принцеси! І ще…

— Якби я не знав, що ти так вправляєшся з хвилюванням, Тео, я б тобі цього так просто не спустив!

— Тоді дуже добре, що ви в мене такий розуміючий, Ваша Світлосте!

Я цикнув на нього, і Тео винувато знизав плечима, теж обтрушуючи руки.

Я нахилився до отвору, сів навпочіпки, щоб гарненько його оглянути, й почухав потилицю, кривлячись.

— Це єдиний вхід до підземного ходу? — спитав я, озирнувшись до Вітольда. — Ми вже не діти, щоб сюди пролізти.

— Мають бути ще три, з різних сторін від палацу, — повідомив Вітольд після недовгих роздумів. — Однак це, мабуть, найшвидший і найвідоміший варіант. Іншими шляхами я ніколи не користувався.

— Хто вас узагалі надоумив дітьми лазити до палацу підземними лабіринтами?

— Світлосте, не всі були щасливі пануванням Чорторийських. Навіть діти, особливо підлітки й молодь. Ми хотіли допомогти і, як виявилось, цілком могли.

— Ах, підслуховуванням і шпигунством! — кивнув я з розумінням, а потім фиркнув і хитнув головою. — І вас жодного разу не спіймали?

— Чорторийські поняття не мали, що тут є ходи, — гмикнув Вітольд. — Ось що відбувається, коли намагаєшся загарбати чуже. Тому їм лиш залишалося дивуватися, коли міські газети публікували відмінну від королівських інформацію.

Я зітхнув і приголомшено промовив:

— Скільки всього я про вас не знаю!

— Ну, якщо Елла буде мила до тебе, можливо, вона тобі теж щось цікаве розповість, адже в її містечку протягом цих років бозна-що відбувалося, — пробурмотів Вітольд і, перш ніж я його зупинив, додав: — Або ж спитай у майбутньої варкаської королеви, як саме їй вдалося поставити весь палац на вуха під час революції. Нам усім досі цікаво!

У мене не було слів. Неймовірно!

— Добре, годі з цим поки, — сказав я й знову подивився на хід, примруживши очі. — Гадаєш, один примхливий підліток туди пролізе?