19.3

♕

З цими словами над нами мов блискавка з громом промайнули. Принаймні саме так я почувалася всередині. Серце в мене заколотало, холодні протягом усього часу долоні раптом спітніли. Він спіймав мене на гарячому, розкусив усю гру моїх слів — це правда, — але водночас повністю видав себе разом зі мною.

І тепер тягнув мене до палацу, як хижак свою здобич.

Вириватися здалося мені безглуздим, тож я підкорилася його волі й, ледве встигаючи за його кроками, перебирала в голові всі можливі варіанти.

Зрештою, що зараз він може зробити, га? Він не міг знати, що наша невинна прогулянка перетвориться на викриття карт обох сторін. Точніше, він викрив далеко не всі карти, проте зарано йому про це знати. І, на жаль, він теж цілком міг ховати туза в рукаві — чи хоча б під тим каптуром.

Моє хвилювання лише підсилилося, коли ми перетнули поріг палацу й підбори зацокали дерев’яною підлогою. Я беззахисно прокрутила головою навколо себе, вхопилася поглядом за вартових і, вичавивши з себе винувату усмішку, спішно попросила:

— Покличте, будь ласка, мого брата, — я тремтячо зітхнула й приклала руку до грудей. — Я недобре себе почуваю.

Я почула, як Янковський стиха фиркнув собі під ніс. На його обличчі заграли пихатість і насмішкуватість, з якою він і протягнув мене коридорами далі. Я знала, куди ми йдемо. До тронної зали. Нутром здогадувалась, що він захоче піти саме туди.

І, повірте, я його не розчарувала, коли вартові пропустили нас усередину зали, де на троні вже воссідав Янек.

— Привіт, друже, — привітався з ним Янек із погано прихованим попередженням у голосі. — Дякую, що притримав мою сестру. Можеш уже відпустити її. Присягаюся, вона не впаде. Справді, сестричко?

Я усміхнулася самими кутиками губ і жваво відізвалася:

— Справді, брате.

Янковський неохоче відпустив мене сам, навіть руку виривати не довелося. Він зціпенів, проте важко дихав, мов готувався плюватися полум’ям. Що ж, тут я його можу зрозуміти. Цей гнів, коли все йде не за твоїм планом, мені добряче знайомий. Почуття крихкої рівноваги, коли землю вибивають з-під ніг.

І я отримувала несамовите задоволення від того, що він тепер відчув це також.

Янек насмішкувато схилив голову й склав руки перед собою, спершись на підлокітники трону. Я, відвісивши Янковському зухвалий реверанс, мило посміхнулася й закрокувала до брата.

— Чи бажаєш ти щось пояснити, друже? — поцікавився Янек жваво й щедро махнув рукою, мовляв, починай, чого ж ти! — Не переймайся, ми маємо вдосталь часу.

Хоча мені й здалося, що маска Янковського спала, це було не так. Вона повернулася на місце, ще суворіша й жорсткіша, ніж була до цього. Він зробив крок уперед — зухвалість і дурість, якщо ви мене спитаєте. І хай до нього звертався Янек, очі Янковського були прикуті до мене, коли він рівно промовив:

— Я лиш хочу попередити, Ваша Світлосте, на майбутнє: ніколи не кажіть «гоп», поки не перестрибнете.

Я підняла брови й спитала:

— Про яке це майбутнє ви говорите, шановний пане?

Він розтягнув губи в кривій посмішці.

— Про наше, звісно.

Ось воно. Я напружилася, розправивши плечі з гордовитістю.

— Попіклуйся про своє майбутнє, Вітославе, — попереджувально сказав Янек, підібгавши губи. — Бо воно залежить від того, яким задоволеним від твоєї щирої розповіді я буду і яким милосердним після неї залишуся.

Янек гмикнув і вишкірився, підказавши:

— Можеш почати з розповіді про те, як ти випустив Збишека з темниці. До речі, де ти його ховаєш?

— Ах, там, де ви його не знайдете, — зазначив Янковський, солодко усміхнувшись. — Утім не переймайтеся. Він прийде.

Здавалося, що від цих слів пішло відлуння. Я змусила себе не рухатися й затамувала подих, аби не наврочити. Аж тут Янек заговорив:

— Прийде? — перепитав він і гмикнув. — Цікаво, навіщо?

Боги милостиві, щось не так. Я мала дурне, погане передчуття, мов туз, що Янковський ховає, значно більший, ніж ми думали.

Адже, звісно ж, Янковський не просто детектив. Він колишній міністр, що прийшов у Раду за часів правління Чорторийських. Той, хто під час революції став на бік Янека.

Це могло б бути помилкою. Проте Вітослав Янковський має своє прізвище від матері, а не від батька, бо байстрюком народився.

І він цим вдало користувався.

Авжеж, для нього не було перешкодою запевнити після революції всіх у тому, що давно не має нічого спільного з Чорторийськими. Крім крові, звичайно, батька й брата Збишека. Він був першим, хто кричав про те, що Збишека потрібно катувати й убити, прекрасно знаючи, що добре серце Янека цього не дозволить.

І те, що відбувається зараз, лише пояснювало: все це було заплановано від самого початку, ще тоді, коли Янек посів на трон.

От тільки дещо так і залишалося в тіні.

Дещо, що Янковський так старанно приховував.

— Запропонувати мир, — загадково промовив Янковський, глянувши на мене, і продовжив: — І вимагати руки принцеси, звичайно. Адже найкращі мири укладаються чим?