19.2

♕

Він усміхнувся мені. Щиро й безтурботно, наче я сказала щось дуже приємне або смішне.

— Ви маєте бути дуже терплячою слухачкою, Ваша Світлосте, — зауважив він задоволено, і я байдуже знизала плечима.

— Я просто люблю хороші історії, — гмикнула я й міркувально додала: — Особливо ті, де на дівчат королівської крові стріляють серед білого дня.

Янковський тихесенько фиркнув, хитнувши головою.

— Ви маєте дивне почуття гумору, Ваша Світлосте.

— А ви, певно, маєте не менш дивних знайомих, пане Янковський.

Ми крокували алеєю все далі від палацу. Я дивилась просто перед себе, лише зрідка повертаючи голову, підставляючи сонцю то одну, то іншу щоку.

— Розумієте, нападники були дуже добре організовані, — продовжувала я легковажно, озираючись. — Не якісь там розбійники з рушницями, не селяни з вилами. Це були люди, які знають, що роблять.

Янковський зацікавлено підняв брови. Я глянула на нього майже невинно й зауважила:

— Це дорого коштує.

— Буває, що люди готові платити багато, — спокійно відповів Янковський.

Я кивнула.

— За що саме?

Янковський замовк, замислено похитуючи головою. Я не підганяла — зрештою, нам нікуди поспішати, — і навіть насолоджувалася короткою тишею, що мимоволі утворилася навколо.

Бо Янковський усе ж відповів:

— За владу.

А я вхопилася за цю гілочку так, ніби вона могла врятувати комусь життя.

— Ви говорите так, ніби знаєте когось.

— Я знаю багато людей, — сказав він ухильно.

Я наполягала:

— І все ж таки!

— У кожному королівстві є люди, які вважають, що трон належить їм, — промовив Янковський рівно.

— Навіть якщо вони його втратили?

Він засміявся й виправив:

— Особливо якщо вони його втратили.

Я раптом охнула — схоже, невдало наступила на гілку так, що мені ледь не підвернулася нога. Спершись на лікоть Янковського, я тихо видихнула. Випросталась, кивнула, після чого ми продовжили ходу, наче нічого й не сталося.

І все ж я не могла не кинути недбало:

— Цікаво, що сталося зі Збишеком Чорторийським.

Янковський подивився на мене так само гідно, як і я на нього — невинно перед тим.

— Чому вас це так цікавить, Ваша Світлосте?

— Чому вас це не цікавить? — повернула я питання й цокнула язиком. — Кажуть, він утік і зник у невідомому напрямку. Та ви, певно, знаєте набагато більше за мене.

— Чутки мають властивість перебільшувати.

— Отже, він не зник? — припустила я.

— Я цього не казав, Ваша Світлосте.

— Однак ви й не заперечили, пане Янковський.

Він не стримав сміху й міцніше стиснув пальці на моїй руці.

— Ви дуже небезпечна співрозмовниця, Ваша Світлосте.

Я не залишилася в боргу, гмикнувши.

— А ви — надзвичайно обережний чоловік.

Я не брехала, коли мала намір походити навколо вогню стільки, скільки заманеться. Мені шалено кортіло вивести Янковського на чисту воду. Кришталево чисту, якщо мені вдасться. І його відповіді лише підсилювали мій інтерес. Він погоджувався на цю гру своїми словами. І прекрасно це розумів.

Я витратила незліченну кількість годин поруч із братом без перепочинку. Мала лише кілька годин сну цієї ночі, і тільки руки майстринь надали моєму обличчю натуральної свіжості. І все для того, щоб зрозуміти, чи має моя теорія право на існування.

Звісно, це лише теорія. Поки що.

Проте минулої ночі я з величезним завзяттям гортала всі папери. Мигцем читала документи, але значно більше уваги звертала на досьє й родоводи. І саме на них зосередилася найбільше, адже Збишека Чорторийського випустив не хтось із вулиці, а хтось із палацу.

Ось тоді Янек узявся до справи по-справжньому, пліч-о-пліч зі мною. Схопився за описи й за свою пам’ять, наче не було нікого іншого, кому б він довіряв більше. І в ту мить я нарешті побачила між нами схожість — думали ми однаково, спираючись на факти.

— Мені весь час затьмарювали розум, — визнав напередодні Янек, сидячи поруч зі мною на підлозі поміж розкиданих паперів. — Звіти, документація… Мені розповідали те, що хтось хотів, аби мені розповідали. Виставили мене повним дурнем!

— Вони розповідали тобі те, що ти хотів почути, — додала я тихо. — Вони не обдурили тебе, Янеку. Вони скористалися твоєю любов’ю до мене та королівства.

Саме так це й сталося — вистачило знайти лише кілька звітів із подорожей детективів, що нібито слідували за нами. Я могла відверто заперечити багато речей, які там були написані. Містечка, в яких ми начебто перебували, і шлях, яким рухалися.

І варто було лише зрозуміти, скільки ж насправді за цим стоїть людей — тих, хто не бажав ані мені, ані Янеку нічого доброго.