Розділ 19

Елла

Я ретельно готувалась до прогулянки. Попросила служницю заплести моє волосся у хитромудру зачіску, спитала думку Гражини стосовно того, яке вбрання мені слід обрати для такої події. Гражина, хоч і здавалася здивованою, промовчала й, певно, прийняла мій порив за спробу простягти гілочку миру й нарешті подружитися — або ж підкоритися.

Елішка, слідкуючи за цим дійством, здебільшого мовчала. Мені здавалося, що вона досі вважає себе винною у цій ситуації. Марно, хочу зазначити. Ця ситуація все одно сталася, якщо не так, то за інших обставин. 

— Як я виглядаю? — спитала я й покрутилася перед дзеркалом.  

— Неперевершено, — запевнила Гражина й усміхнулась. — Будь-кому повітря в грудях забракне лиш від одного погляду на тебе.

Я сором’язливо усміхнулась. 

— Дійсно?

— Це правда, Елло, — втрутилася Елішка, кивнувши. — Ти виглядаєш чудово.

Я закусила губу й кинула на своє відображення ще один погляд. Потім хлопнула себе по спідниці, схопила хутряну накидку, надягла на обличчя блискучу усмішку й з величезним ентузіазмом гмикнула й повернувся до Елішки з Гражиною, оголосивши:

— Тоді я готова!

Коридори палацу ще ніколи не здавалися такими короткими. Мабуть, я була занадто нетерплячою. Та хіба я можу цьому зарадити? Я почувала себе натхненою! Ба більше, я мала хороше, неймовірне передчуття!

Я боялась, що з’явлюся зарано. Утім я не помилилась, коли зробила невеличку затримку в кімнаті. У серці садку, якраз біля кришталевого фонтану, який красиво виблискував у сонячних проміннях, на мене вже чекали.

І реакція не змусила себе чекати.

Обличчя Янковського, очікувано, засяяло значно дужче за моє.

Я усміхнулася й закрокувала вперед. Янковський, сховавши руки за спиною, оглядав мене з ніг до голови. Схоже, Гражина була абсолютно права. Не дарма ж він затамував подих. Не просто так погляд ковзнув моїм вбранням, потім обличчям й затримався на губах, коли я підійшла ближче.

Недарма ж я чепупилася!

Та й не варто, напевне, зізнаватися, що ціллю мого ферєчного параду було саме це.

— Доброго ранку, — привіталась я променисто й зупинилась поруч, склавши руки на пишній спідниці. — Сподіваюсь, я не змусила вас довго чекати.

— Ну що ви! — Янковський вклонився переді мною і крива усмішка заграла на його губах, коли він поглянув на мене знову. Щось дивне ковщнуло в його очах, таке, мов він знав мене як облуплену, в заразом і всі таємниці, які я приховую. — У жодному разі. Принцеси не запізнюються, Ваша Світлосте!

— І то правда! — я кивнула, гмикнувши. — Це ж ви прийшли зарано!

Янковський тихо засміявся й запропонував мені лікоть, за який я й схопилася. 

Янковський повів мене вперед. Сонечко сліпило мені очі, тож я здебільшого мусила мружитися, втягуючи повітря носом. Здається, вже геть скоро навколо літатиме весіння пора. Принаймні цього ранку я відчувала її дуже близько, на кінчику власного носа.

— Я рада, що погодилась з вами на прогулянку, пане, — зізналася я відверто. — Погода сьогодні просто неймовірна, га відміну від того дня нашої випадкової зустрічі.

— Ви не уявляєте, який щасливий я, — він взяв мою руку й торкнувся губами рукавички. — До того ж наша з вами зустріч не була випадковою: такі чарівні знайомтва ніколи випадково не стаються, вони написані зірками й долею. Не існує кращої нагоди для знайомства, ніж прогулянка. 

— Ви так гадаєте? — щиро здивувалась я й засміялась. — Тоді я рада, що обрала зручні туфлі. Відверті розмови обіцяють довгі прогулянки.

Янковський неочікувано спалахнув 

— Ох, то ви ладна гуляти зі мною аж до самої ночі?

Я втримала свій сонячний вираз обличчя й підтвердила:

— Скільки завгодно! — а тоді, знітено опустивши очі додолу, зиркнула на нього спідлоба й промовила: — Навряд чи ви встигнете дуже швидко пояснити мені, чому не зарадили й дозволили невідомим людям стріляти в мене.

Жодний мускул не сіпнувся на обличчі Янковського. Проте я помітила, як він закам'янів, майже не дихав.

Широка отруйна усмішка розповзлася моїм обличчям, і я стисла його лікоть міцніше, ніж потрібно. А потім вимогливо повторила, дивлячись просто в очі:

— Чи не так, пане Янковський?