Розділ 17

Елла

— Елло, чи не могла б ти відчинити двері?

Це конкретне питання останнім часом лунало частенько. Мабуть, тому що я без особливого ентузіазму відповідала, нічим не цікавилась і принципово не з’являлася на чаюваннях. Їжу служниці приносили й залишали під дверима, двічі стукнувши. Я нікому не дозволяла бачити гармидер, на який перетворила колись вишукану кімнату: зв’язані між собою простирадла й ковдри валялися під ліжком, чекаючи слушної миті.

— Що тобі треба, Янеку? — поцікавилася я, не відриваючись від книги. Перегорнула сторінку, пробіглася кількома рядками, перш ніж почула відповідь:

— Гражина переймається за тебе.

— Передай Гражині, будь ласка, що я за неї теж дуже переймаюся, — відізвалась я й додала: — Не пощастило ж їй у тебе закохатися.

З коридору почулося зітхання. Я задоволено гмикнула: не дарма ж за мною ще з притулку тягнеться слава колючки!

Янек недовго помовчав і уточнив:

— Мені так їй і передати?

— Слово у слово, — підтвердила я. — Нехай тікає, поки ще може. Бо родина в її нареченого, чесно кажучи, не надто приємна — нерви тріпатимуть. Це я їй як майбутній невістці раджу!

Зрештою, Гражина добре до мене ставилася.

— Думаю, вона вже зробила свій вибір, — зазначив Янек з-за дверей. — І наша родина їй, начебто, подобається достатньо, щоб стерпіти кілька моментів.

— Вона не мусить терпіти токсичне середовище, — сторінки зашелестіли під моїми пальцями. — А тут, у палаці, мов отрутою все просякло.

— Тільки тією, яку ти вариш власними руками.

Я гмикнула: що ж, він має рацію.

— Будь ласка, відчини, — попросив Янек ще раз, після чого почулося зітхання. — У мене для тебе сюрприз. Приємний. Обіцяю, ти будеш рада.

Аякже!

— Ти мене відпускаєш? — поцікавилась я, відірвавшись від сторінок. — Якщо ні, мене ця пропозиція не цікавить. Я сидітиму у башті, доки моє волосся не відросте на кілька метрів і за мною не приїде принц, що обов’язково врятує мене від злого, противного, егоїстичного…

— Ти закінчила, Елло?

Я відволіклась від власних думок так різко, що книга ледь не випала з рук.

Це був не Янек. Інший голос. Дівочий. Той, який я вже не сподівалася почути з усіма цими пригодами.

— Бо якщо ні, — безсоромно продовжили з-за дверей, поки я на слабких ногах шкандибала до них, — то я, напевно, попрошу візника принести нам найдорожчого сиру й вина.

Я відчинила двері й зіштовхнулася ніс у ніс із широко усміхненою Елішкою.

— Вони ж принесуть нам вино, справді? — пирхнула вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — Боги милостиві, подивись на себе! Слухай, тобі й корона не потрібна з таким тоном і поглядом… Ух, аж мороз шкірою йде, а я тебе багато років знаю!

Я, раптом забувши всі слова, простягнула руку й схопила Елішку за передпліччя. Вона дзвінко засміялась, притягнула мене до себе, і перш ніж я встигла зібрати думки докупи, Янек звідкілясь позаду забурмотів:

— Думаю, я дам вам кілька хвилин. Проте дуже прошу тебе, Елло, спуститися до вітальні. Там чекає ще один гість.

Я підняла голову від плеча Елішки й глянула на нього — сподіваючись, що моя надія не надто помітна.

— Хто?

— Думаю, ти його знаєш, — загадково промовив Янек, мов знав, про що саме я питаю. — Він допоміг у твоїх пошуках. Знайшов за моїм наказом Елішку. І буде дуже радий побачити тебе.

Я відвела очі.

— Подивимося, — а тоді схопила Елішку за руку, затягнула в кімнату й щільно зачинила за нами двері просто перед Янеком.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися. Невже мій брат усе ж має краплю чутливості й совісті? Ох, хотілося б!

— Оце ти влаштувалась, — підмітила Елішка, обвівши поглядом кімнату. — Цікаве інтер’єрне рішення. Особливо мені подобається ота сукенка на люстрі — дуже автентично!

— Я тебе теж дуже рада бачити, — сказала я від чистого серця, яке вперше за деякий час трохи заспокоїлось і дозволило болю відступити. — Повірити не можу, що він знайшов тебе.

— А я не можу повірити, що тебе вкрав бозна-хто, — суворо зазначила вона, і я зціпила зуби, щоб не почати виправдовуватися. — Боги милостиві, ще й для чого — королю показувати! Знаєш, я навіть думала, що це через мене…

Я повільно підійшла до ліжка й сіла, підбираючи з ковдри книгу. Елішка рушила за мною, зупинившись біля вікна, звідки відкривався краєвид на ліс.

— Через тебе? — повторила я й гмикнула. — Нечувано!

Зрештою, Тадеуш не згадував, що знайшов мене саме через неї. Або з її допомогою.

Елішка на мить відвернулася від вікна й серйозно подивилась на мене.

— До мене приходили заможні пани, — вона закотила очі. — Запитували про твоє походження, що та як… Звісно, я нічого не розповідала й жодних подробиць твого життя не розкривала. Однак…

Я скептично підняла брову. Елішка зітхнула, стиснула щелепу й промовила: