16.4

♕

До хатинки Елли ми все ж завітали, хоч нічого цікавого там не знайшли. Подумки вибачившись перед Еллою та хазяйкою, я перебрав наступні варіанти. І, як не дивно, дійшов невтішного висновку: або щось лежить у мене просто під носом, однак здається незначним, або я блазень, який не може розгадати дитячу загадку.

Дивовижно, та після короткого перепочинку я відчув новий приплив сил. Збагнув, що непогано було б пройти весь шлях ще раз — звідси до вокзалу, адже так і не тямив, відколи за нами стежили. Я минав вулички з пильністю нишпорки, придивляючись не стільки до будівель, скільки до людей.

Я пригадав день нашого від’їзду — той, коли всі плани Елли через мої забаганки пішли шкереберть. І себе прив’язаного теж пригадав, хоча цю фантазію довелося поки що запхати куди подалі, щоб не відволікатися.

— Ти пам’ятаєш, де тут бібліотека? — поцікавився я в Тео, крутячи головою. Він покірно йшов позаду.

Тео витягнув шию й озирнувся.

— Здається, нам праворуч і на перехресті, — повідомив він, знизавши плечима. — Мені спитати?

— Та ні, поки не треба.

Зрештою, навіть якби ми заблукали, якимось чином принаймні до вокзалу вийшли б.

Утім Тео мав рацію: щойно ми звернули на іншу вулицю, попереду з’явилася будівля бібліотеки. Не буду брехати — на неї я покладав великі надії. Зрештою, Елла там допомагала. Може, комусь щось-таки відомо.

— Перепрошую, — звернувся я до немолодої пані, щойно увійшов до першої зали. — Я шукаю панянку Ворлянську… Ви не підкажете, чи немає її тут сьогодні?

Пані сумно усміхнулася й розвела руками.

— Мені нічим вам допомогти, ясний пане, — відповіла вона зрештою, проходячи повз. — Наскільки мені відомо, нашу панянку запросили на конференцію до Злотинського королівства. А коли повернеться — ніхто не знає.

Сподіваюся, мені вдалося зобразити справжнє, щире розчарування й натурально його відіграти. Невже Елла сказала тут усім правду? Чесно кажучи, з огляду на численні спроби втечі я думав, що вона все ж сповістить когось, у чому річ насправді…

— Хіба вона не залишила вам листа, ясний пане?

Моя голова різко піднялася й зустрілася з теплим поглядом бібліотекарки.

— Листа? — приголомшено перепитав я, і жінка кивнула.

— Я подивлюся, чи не залишила вона вам звісточку… Як вас звати, ясний пане?

Якби ж мені самому знати.

— Тадеуш Рожмберк, — назвався я, хоча прекрасно розумів, що листа мені тут не знайдеться.

Я не заважав бібліотекарці перебирати кореспонденцію, а коли вона хитнула головою, промовив:

— Може, ви знаєте, чи вона бодай комусь залишила листа? — спитав я з надією. — Аби я мав змогу піти туди й бодай довідатися, коли вона повернеться.

Пані кліпнула очима й пролепетала:

— Ох, звісно ж…

Наявність листів усе змінювала. Отже, був хтось, кому Елла могла довіритися. Я знервовано постукував пальцями по стійці, поки бібліотекарка гортала свій записник, аж поки, глянувши на мене, радісно не оголосила:

— Одного листа передали Елішці Новак, ясний пане.

Серце схвильовано закалатало в грудях. Ось воно: Елішка Новак — подруга Елли. Як я міг забути? Я ж бачив її, бачив їх обох тоді, в таверні, задовго до того, як розпочалася ця подорож…

— На жаль, адресу не знайду, — повідомила бібліотекарка трохи розчаровано, і я поспішив запевнити:

— Адреса не потрібна, я знайомий із панянкою Новак особисто, — час уже було відкланятися, що я й зробив, ухопившись за свою здогадку цупкими пальцями. — Дякую вам велике, ясна пані!

Треба було давно здогадатися навідатися туди.

— Тео, пригадуй! — наказав я, поки ми бігли сходами вниз. — Де живе Елішка Новак?

І Тео не підвів — знову витягнув свій записничок і з превеликим ентузіазмом вигукнув:

— Хвилинку, Ваша Світлосте!

Він надибав записи з адресою й навіть устиг причепитися до кількох перехожих, щоб розпитати дорогу. Правдами й неправдами ми обійшли центральну частину міста й спустилися на кілька вулиць униз. Перший будинок, другий, третій…

— Сюди, Ваша Світлосте! — вигукнув Тео, вказавши рукою вбік, і я побіг туди.

Стукотів я вперто й довго, допоки на ґанку не з’явилася панянка в хустинці. Вона подивилася на мене як на скаженого, що тріпає їй нерви, й поквапилася вперед, нарікаючи:

— Що ж це робиться?! Не потрібно так голосити, ясний пане! Вас чую не тільки я, а й мої сусіди!

— Прошу вибачення! — гукнув я у відповідь. — Мені дуже потрібна панянка Елішка Новак. Вона часом не тут живе?

— Тут, — буркнула жінка, відчиняючи переді мною ворота. — Тільки немає її, ясний пане. Поїхала.

Цього ще не вистачало.

— Куди? — спантеличено поцікавився я, і жінка зітхнула:

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Сказала, що поїхала до подруги, хоча напередодні до нас приходив чоловік і, хоч вірте, хоч ні, а про її подругу розпитував. Після цього Елішка зібрала речі й приготувалася їхати наступного ранку. За цей час нам прийшов лист із королівською печаткою — запрошення погостювати, як сказала Елішка, й…