16.3

♕

Тео перехопив мене на вулиці — із розгубленістю на обличчі, немов не очікував, що я впораюся так швидко.

— Ну що, Ваша Світлосте? — спитав він, затамувавши подих. І мені нічого не залишалося, крім як розчарувати його:

— У тому й справа, Тео: нічого!

Найгірше те, що я анітрохи не наблизився до того, хто за цим стоїть.

Якщо це не ректор, тоді хто? Я не перевірив усіх і не маю на це часу зараз. Однак не сумнівався, що це був хтось дуже близький — якщо не до ректора, то до Елли. Утім хіба вона мала багато ненависників? Недоброзичливців? Злостивців? Боги милостиві, я не був певен, що вона мала багато знайомих, що вже казати про такий контингент…

— Що ви будете робити, Ваша Світлосте? — поцікавився Тео, ледь устигав за моїми кроками.

Я зітхнув і стиснув щелепу. Чесно кажучи?

— Поняття не маю, — визнав я невдоволено й озирнувся.

Мені б не завадило трохи заспокоїтися. Бажано в тихому місці, де я зберу думки докупи й спряму ю їх в інше русло. Або ж поки не вигадаю щось значно краще. Наприклад, чому б мені знову не навідатися до хатини Елли? Раптом таки щось цікаве знайдеться. До того ж було б непогано поспілкуватися з кимось, хто добре знає Еллу. Бо хіба це не дивно, що комусь було відомо про всі наші пересування від самого початку?

Я вчепився в цю думку з усіх сил. Мені дійсно потрібно повернутися на початок. Мій приїзд у Варкаське королівство. Перша зустріч з Еллою, перше враження…

— Куди ми йдемо, Ваша Світлосте?

Я звернув на сусідню вулицю.

— Туди, звідки все почалося.

Звісно ж, я сподівався застати язикатого Якуба, про якого цим містечком ходять легенди. Ніхто не знав більше за нього. Було б непогано перекинутися з ним кількома слівцями. А от розпитувати інших мені не здавалося хорошою ідеєю — хтось уже допатякався, дякую велике.

Тео начебто не дуже здивувався, коли ми опинилися на порозі таверни. Здивувався я, коли зрозумів, що там напрочуд порожньо й тихо, мов усі плітки на сьогодні вже закінчилися. Ні, ну хіба так справи робляться?

Я навіть подумав, чи не підлити мені масла у вогонь, аби народ — а головне, Якуб — збігся. Мовляв, гляньте, самого принца Злотинського принесло, оце так новина! Проте я вчасно від цієї ідеї відмовився, коли один із барменів недобре глянув на мене й зазначив:

— Для пліток ми ще зачинені, — невдоволено буркнув він. — Якщо хочете випити — кажіть. Хочете слухати — приходьте пізніше.

Я швидко прикинув у голові час і зітхнув: не встигаю. Якщо я збирався ризикнути ще раз, потрібно поспішати, доки на мій слід ніхто не вийшов.

— Ходімо, Тео, — поквапив я й подався до виходу, наостанок кивнувши барменові. — Тут нам нічого цікавого не скажуть.

Тео піджав губи.

— А мали б?

— Аякже, — відповів я не розмірковуючи.

Дивовижна річ — шукати голку в стозі сіна. Одного разу я так уже принцесу шукав — і знайшов. Тоді чому не вдається знайти нікого з надто довгим язиком? Або того, хто намагався нас убити?

— Думаю, вам треба зробити перерву, Ваша Світлосте, — невпевнено запропонував Тео, і я відсторонено погодився:

— Це ти добре придумав.

Я був сам не свій — не настільки, як кілька днів тому, та все ж дивного почуття всередині позбутися виявилося значно важче, ніж я думав.

Ми заблукали в якусь випадкову кав’ярню — саме заблукали, бо я майже не стежив за дорогою. І на присмак чаю не звертав уваги, хіба що меду попросив. Тео на моє прохання тільки скосив очі й узявся за свій записник, зиркнувши на мене спідлоба. У його тоні читалася суміш смутку й надії, яку я швидко розпізнав, коли він спитав:

— Ви ж не збираєтеся опускати руки, ясний пане?

Я побарабанив ложкою в чашці й зробив ковток, поморщившись — гаряче.

— Я хоч колись опускав руки, Тео?

— Ви відповідаєте питанням на питання.

— Тільки на дурні питання, Тео.

Хоча питання Тео геть не було дурним. Навпаки, дуже важливе й вагоме. Утім і я відповідав чесно: ніколи ще рук не опускав — і зараз не буду.

Я казав щиро, коли зізнавався Еллі в коханні. Мав на увазі кожне слово. Я не збирався залишати її одну в цьому, навіть якщо вона ненавидить мене.

Тео простодушно знизав плечима на мою заяву й знову взявся за записник. У хід пішли олівці — він швидко заялозив ними сторінками.

— Що ти там пишеш? — поцікавився я, насупивши брови, і дмухнув на чай.

Тео на мить зупинився й підвів очі, знітено усміхнувшись.

— А ви будете злитися?

Отакої.

— Залежить від того, що ти там пишеш, — вимовив я. — Бо строчиш ти багато й навіть тоді, коли я не кажу тобі щось занотовувати.

Тео присоромлено опустив очі. Придивився до сторінок перед собою, закусив губу, мов вагався, чи варто це взагалі показувати. Я ж міркував, що там такого можна занотовувати, щоб боятися мені показати.