16.2

♕

Детективи зустріли мене не надто радо, хоча я й нагадав про рекомендацію від імені свого друга. Невелику неприязнь до себе довелося проігнорувати: я розумів, що моє перебування тут не зовсім законне, але коли вже випала така нагода, чому б не скористатися?

Тим паче я збирався отримати всі потрібні відповіді. Витрясти з ректора всю душу, якщо доведеться. І ніхто не завадить мені набити йому пику в разі потреби.

— Сюди, — підказав мені детектив, і ми зупинилися перед щільно зачиненими дверима. Суворий пан у королівському мундирі ще раз оглянув мене з ніг до голови й, гмикнувши, зазначив: — Недовго, тихо й без фокусів.

Без фокусів? Та без проблем. Я кивнув, міцно стиснув губи й провів по них пальцями, ніби зачиняючи на ключ, після чого розгорнув руку долонею до детектива й показав цілком реальний ключик просто посередині долоні.

Детектив мовчки відчинив двері й підібгав губи — фокус не оцінив. Ну й не треба, обійдуся.

Ректор сидів напружений, мов відчував, що ця зустріч нічим добрим не закінчиться. І я не міг цього заперечити чи заспокоїти його — зрештою, вона й справді закінчиться погано, якщо він відмовиться співпрацювати. Тому я не соромився показати йому все: і зверхність, з якою зазвичай дивлюся на неприятелів, і суворість, з якою дивлюся на політичних блазнів або своїх кузенів, і ненависть, з якою дивлюся на ворогів.

Ректор мусить зрозуміти — один хибний крок, одне неправильне слово, і він начувається, хай навіть не сумнівається.

Однак чоловік здавався здивованим, ніби не очікував побачити мене. Обличчя його освітилося новою надією, коли він упізнав у мені впливового пана. Ректор підхопився на ноги, однак одного мого погляду вистачило, щоб він опустився назад на лавицю, приголомшено защебетавши:

— Присягаюся, це все неправда, ясний пане!

Я коротко гмикнув, зупинившись навпроти, як хижак, що вже впіймав здобич.

— А це ви зараз про що говорите, пане? — бовкнув я зневажливо, і ректор закивав головою:

— Про все! Усе це наклеп і неправда, пане!

Цікаві заяви, мушу зазначити. Особливо мені подобається те, що забудькуватість із ректором, схоже, творила дива. Невже він, окрім мого імені, ще й скоєне забув?

Я ж бо не посоромлюся нагадати — мені це нічого не коштує.

— Ваші руки, взагалі-то, дещо привласнили, — допоміг я щиро й підняв брови, зиркнувши на ректора спідлоба. — Не пригадуєте?

Ректор хитнув головою, значно збліднувши. Я, не приховуючи задоволення, насунувся на нього.

— Спорожніла казна, мабуть, ніщо поряд із вигаданими академічними програмами, які спонсорує Рада Міністрів і сам король, Його Величність Янек. Вони ж не знають, що програми вигадані, правда? І не здогадуються, що звіти з них пишуть ваші студенти, які й гадки не мають, що це не просто завдання? Чи нагадати вам про шантаж? Ви ж змусили свою студентку поїхати до злотинського королівства саме шантажем.

Ректор відкривав і закривав рота, мов німа риба у воді. Я примружив очі й присів на краєчок столу, що стояв перед лавицею. Він так і збирається мовчати? Я ж не монолог перед ним виголошую. І не просто так тут розпинаюся.

— До речі, кому ви розповіли про те, що вашу студентку запрошено на злотинську конференцію? — спитав я, схрестивши руки на грудях. — Я наголошував, що це конфіденційна інформація, яка має залишитися лише між нами й панянкою Ворлянською.

Якщо до цього ректор ретельно й безуспішно підбирав слова, то саме зараз він нарешті знайшов потрібні:

— Я нікому не казав, ясний пане! — він ледь не в груди себе стукнув. — Присягаюся!

— Ви вже присягалися, що ваші руки нічого не брали, — скептично підмітив я. — Тому раджу вам пригадати, хто з чужих приходив до академії й розмовляв із вами. І тих, кому ви навіть теоретично могли випадково обмовитися, що вашу академію взагалі десь представлятимуть.

Мозкові звивини ректора таки запрацювали. Ненадовго, щоправда, адже він усе ж підвівся на ноги й ледь не благав:

— Нікому не казав, чесне слово! — він захитав головою й приклав руку до серця, на що я фиркнув, не стримавшись. — Я, може, й не найчесніша людина, але слово своє тримаю!

Ох, щось мені ця пісенька вже почала набридати!

— Гаразд, — я поблажливо кивнув і підняв руки. — Тоді скажіть мені, хто ще міг про це знати.

Ректор кліпнув очима. Я не стримав розчарованого зітхання. Не можу повірити, що справді доведеться це робити.

Я зіскочив зі столу й наблизився до ректора. Погрози — погрозами, дипломатія — дипломатією, але ніщо не працює так добре, як чарівний пендель під зад.

Такий я збирався нанести лише фігурально: грубо схопив ректора за комір і потягнув на себе, вишкірившись йому просто в обличчя.

— Імена. Зараз же.

— Я не знаю! — закричав ректор. — Не знаю, ясний пане!

— А хто знає, га?! — гаркнув я розлючено. — Кажи, інакше світла денного ніколи не побачиш!

— Не знаю! — ледь не ридав ректор. — Благаю, повірте мені!

Ректор упав на лавицю, коли я різко відпустив його, й охнув від несподіванки, схопившись за серце. Я ж відтріпував долоні, мов від бруду, хоча його сорочка досі виглядала ідеально білою й випрасуваною. Я був роздратований, розгніваний і відчував, що ще трохи — й пара з вух піде.