Розділ 16

Тадеуш

У коридорі почулися голоси. Останнім часом вони здебільшого звідти й лунали: між Вітольдом, який намагався пробратися в кімнату, де я вже кілька днів безвилазно перебував, і Тео, який вірно охороняв мій спокій. Інколи по той, інший бік ще долучалася Аліція, яка відчайдушно намагалася мене в чомусь запевнити, але стіни тут, дякувати Богам, були достатньо щільні, аби я цих нісенітниць не чув. До того ж мені ніколи було перейматися такими невагомими речами, оскільки я займався значно важливішою справою.

Я думав. І думки мої неможливо назвати хорошими.

Я не міг їсти, не міг спати, полонений вихором цих думок. Немов якийсь навіжений, що віддається власним фантазіям і не може з того казкового світу вибратися. От і я перебував у якомусь чарівному світі, огорнутий теплими обіймами, ніжними руками й гарячими поцілунками, від яких перехоплює подих.

І доводиться погодитися: напевно, це не найкращий спосіб упоратися з власними почуттями. Проте холод, який оселився в моїх грудях, щойно звідти вирвали серце, був гіршим за оманливі фантазії. Гіркота, що обпалювала горло щоразу, як дівоче ім’я підкочувалося до язика майже в молитві, була нічим у порівнянні з болем, який з’являвся, коли я пригадував той вираз обличчя.

Звісно ж, я не міг повністю вдавати, ніби нічого не сталося. Хай як би не намагався — а я ніколи б не дозволив собі навіть спробувати, повірте! — не міг удавати, що Елла була всього лише невдалим експериментом. Черговою нареченою, яку мені нав’язали батьки. Черговою дівчиною, яку турбувала б тільки моя корона. Адже Елла була моїм вибором від самого початку до кінця, хай той кінець і не виявився таким хорошим, яким його малювали моє серце й уява.

І все одно мені не вдавалося спинитися. Мов знущаючись, щоразу, як я заплющував очі, бачив Еллу. Усі романтичні прогулянки, на які я хотів би її повести. Еллу з книжкою, що ховалася під широким гіллям від променів літнього сонця. Ранкові розмови. Вечірні обійми. Довгі бесіди. Затишне мовчання. Ніжні й палкі поцілунки, які я крав би за кожної нагоди, бо не міг би насититися ними.

Щось у коридорі грюкнуло. Я випустив слабке, розчароване зітхання. Невже мені навіть помріяти в тиші й спокої не можна?

— Ваша Світлосте! — у дверях з’явився Тео. — До вас прийшли!

Я відняв руку від лоба й неохоче глянув на нього.

— Сьогодні я нікого не приймаю, — буркнув я й відвернувся. — Хай ідуть геть.

— Не думаю, що це можливо.

Я закотив очі й сховав голову під ковдру.

— Чому? Там хтось дуже важливий?

— Дуже, Ваша Світлосте.

Ну, цього ще не вистачало. Цікаво, чи встигну я їх прогнати? Бо переодягнутися, наприклад, уже не встигаю і, чесно кажучи, не хочу.

— Хто? — спитав я байдуже, аж тут почув зойк з боку Тео, з яким хтось дуже знайомою ходою зацокав туфлями по паркету.

Боги милостиві — бідне моє серце гупнулося б у п’яти, якби від нього бодай щось залишилося, тож я лише скривився під ковдрою й випустив важке зітхання.

— Я, синку, — прогриміла матінка десь над моєю головою й зірвала з мене ковдру, охнувши, коли побачила мій… ну, скажімо, нічний і не надто свіжий наряд. — І на твоєму місці я б обрала інший одяг для привітання матері.

Я різко підхопився, одразу сівши й підтягнувши до себе ковдру.

— Мамо? — здивовано пролепетів я, хоча вона перед моїми очима була чи не найвагомішим доказом своєї присутності. — Що ти тут робиш?

Слабка усмішка торкнулася її губ. Матінка схилила голову й простягла до мене руку, щоб відкинути волосся з лоба.

— Твої друзі переймаються за тебе, — мовила вона, а тоді присіла на край ліжка й поклала долоню мені на щоку. — Та й навіщо дарма тріпати нерви Тео? Не хочеш розповісти мені, що сталося?

Ох, то мої шановні друзі, як вона висловилася, викликали важку артилерію. Теж мені — друзі! І, певно ж, доповіли їй, що сталося: он як Тео ледь не підстрибував, коли оголошував про приїзд матінки, — напевно, уже все розпатякав про мене та Еллу.

Так, досить про це думати!

Я хитнув головою, і волосся знову впало мені на лоб. Цього разу я прибрав його сам, після чого знову повалився на ліжко й видихнув:

— Не хочу.

Мабуть, я трохи затягнув зі своїми неможливими мріями. Скільки я не виходив із кімнати? Не можу сказати точно, так само як і не відаю, коли повернувся сюди один після майже триденної подорожі без нормального відпочинку. Я не був обуреним чи злим, хоча, зізнатися, саме ці емоції заполонили мене спочатку. Однак вони відійшли на другий план, щойно мною розлилася спустошеність, розгубленість і образа — тільки я так і не зрозумів, на кого. А коли до цього додалася ще й втома, я ледве тримався на коні й мріяв, аби це все скінчилося.

Матінка оглянула кімнату з розкиданими речами й зітхнула. Її руки опустилися на спідницю, вона якось сумно глянула на сховане за фіранками вікно й зиркнула на мене.

— Чи розповідала я тобі історію нашого з твоїм батьком знайомства?

— Не пригадую.

— Ох! — матінка засміялася і всілася на ліжку значно зручніше. — Тоді, думаю, саме час це зробити.