15.3

♕

Гражина подбала про те, аби жодна з недавніх королівських пліток мене не оминула. Вона постаралася, з яскравими висловлюваннями, розповісти про королівське життя, поскаржитися на химерність, яка навіть після кількох років здається їй дивною. Я не посоромилася розпитати, за яких обставин Гражина познайомилася з Янеком, і вона, сміючись, повідала мені цікавезну історію про повернення варкаського трону справжньому спадкоємцю.

Я, сама того не помітивши, навіть трохи розслабилася за цими оповідками. І змогла оцінити ситуацію на холодну голову.

Гражина всіма силами намагалася зробити моє перше враження від перебування у палаці стерпним, і я це оцінила. Вона була щирою й чесною, хоча відкритою книгою назвати її ніяк не можна. Те, що вона провернула самотужки, зовсім не вкладалося в образ простої аристократки. Хоча простою вона ніколи й не була. Поняття не маю, що ще сталося під час варкаської революції, та деякі моменти, схоже, дуже вдало приховали від чужих очей.

Особливо ті, які розповідали, хто і яку саме роль відіграв. Адже, звісно, Гражина опинилася в самому центрі подій, а з відомостей про це — ані слова. І вона згадувала про це досить коротко, ніби не вважала свої дії справді вартими уваги або ж не хотіла на цьому загострювати. А ще Гражина точно не розповідала всього — наче деякі частини революції досі її переслідували.

Я повірю, що це було її особисте бажання. Або ж у те, що так її убезпечили від будь-кого, хто залишався шанувальником правління Чорторийських — звісно, були й такі, хоч і становили переважну меншість.

Гражина провела мене палацом зверху донизу й навіть вивела до королівського саду, попри те, що поволі спускалася ніч. Прогулянка на свіжому повітрі значно покращила мій настрій, хоча зізнаватися в цьому я не збиралася. Та й думки про Тадеуша не давали мені спокою: хай там що, я переймалася за нього. Хай там що казав Янек про Злоту, я знала Тадеуша достатньо, щоб бути впевненою — він так просто рук не опустить.

І я теж.

Коли ми поверталися, служниці позаду про щось натхненно теревенили — певно, вечірні прогулянки тут були рідкістю. Однак не встигли ми перетнути поріг палацу, як перед нами виросла перешкода у вигляді Янека.

Мій настрій миттю зіпсувався. Не можу сказати, що наше знайомство минуло без проблем. Він нічого не знав про мене, я ж знала про нього стільки ж, скільки варкашці — тобто майже нічого. І, як виявилося, ми обидва не вміємо говорити один з одним — схоже, і справді рідні, доведеться звикати. Зрештою, я й сама здогадувалася, просто…

— Прогулялися? — спитав він, окинувши нас обох однаковим пильним поглядом. — Я розпорядився подати нам чай. Ти любиш чай, Елло?

На мій погляд, запізніле питання від того, хто вже все розпорядився. Та не мені судити. Тим паче відповісти першою я не встигла.

— Хай ще мед принесуть, — попросила Гражина, стиснувши мою руку.

Янек кивнув — якось розгублено, на мій погляд, і я мала рацію, бо Гражина одразу сполошилася.

— Щось не так?

— Мені потрібно поговорити з сестрою, — мовив Янек, а я ледь стрималася, аби не скривитися. До того ж я збрехала б, якби сказала, що чергова розмова не лякала мене. Будь-які розмови тепер бентежили, ніби кожна готувала якусь подлянку. І ця — теж, ви тільки подивіться на нього!

Так, він стриманий і холодний, як і належить королю. Говорить ясно й коротко, як правитель. Я не знала Янека так добре, як Гражина, та якщо вона помітила тріщину в його масці, отже, мені слід тримати вуха на маківці.

Гражина піджала губи й кивнула.

— Я приєднаюся до вас за кілька хвилин, — повідомила вона, відпускаючи мене. — Цього часу вам вистачить?

— Цілком, — Янек ледь усміхнувся й проводив Гражину ніжним поглядом аж до сходів, перш ніж звернутися до мене: — Ходімо.

Хоч вітальня й не була так далеко — принаймні та, де ми з Гражиною пили чай напередодні, — шлях до неї здався мені задовгим. Справі ніяк не допомагало й те, що Янек раптом проковтнув усі слова, тож крокували пліч-о-пліч у збентеженій тиші, аж поки не дісталися зали, звідки Янек змахом руки прогнав вартових і слуг.

І навіть тоді першою заговорила я.

— Послухай, не знаю, що там сталося…

Янек не дослухав, обірвавши мене:

— У мене до тебе прохання.

Мої брови самовільно злетіли вгору. Прохання, бачте? Я присіла на краєчок стільця й гмикнула, схрестивши руки на грудях.

— Забагато прохань останнім часом, — в’їдливо прокоментувала я. — Послухати тебе, повірити тобі, спробувати адаптуватися й звикнути…

— Це прохання дещо інше, — м’яко зазначив Янек, знервовано провівши рукою по волоссю. Він зиркнув на мене, погляд його загорівся, і він без манівців спитав: — Пробач мою цікавість, але я мушу знати: між вами зі злотинським принцом щось є?

Ох, мій названий брат ані чуйністю, ані делікатністю не вирізнявся.

Я недовірливо примружилася. Замість жару до щік торкнувся холод, і мої побоювання лише посилилися.

— Чому тебе це так цікавить? — напружено допитувалася я. — Щось сталося?

— Елло, мені потрібна конкретна відповідь, — наполягав Янек, ніби таємно сподіваючись, що я заперечу таку дурницю. — Є чи ні?