15.2

♕

За деякий час до цього

Варкаські казки відрізнялися від інших — були більш правдиві, лякливі й жорстокіші та мали неабиякий вплив на формування молодого покоління. Воно й не дивно: навіть громадські діячі й меценати любили зазначати, що саме на казках частково сформувався характер варкашців.

Бо ж поки, наприклад, енстонське королівство розповідало про чудодійний драконячий вогонь, який одного дня запалив сонце, варкашці примудрилися вигадати казку про драконів, що радо випалюють серця неслухняних дітей.

Поки злотинське королівство плекало казкові легенди про чарівні скарби трьох королівств, варкаські дітлахи знали: ті, хто навіть подумає спробувати їх знайти, приречені на прокляття.

А чи чули ви колись казку про Ґрінвольне море, що торкається берегів Ренеського королівства? Кажуть, що воно колись слугувало порталом між світами — і це, мабуть, єдина казка, яку варкашці не перекрутили. Щоправда, дещо від себе вони таки додали: мовляв, хто вночі у море ступить і до дванадцяти вголос порахує, той у задзеркалля потрапить і звідти ніколи не повернеться.

Так-от, дитиною і я справді вірила в казки. Однак ті втратили наді мною силу, щойно я подорослішала й взялася за інші книжки. Проте це не змінило того, що я залишилася мрійницею і навіть без надії вміла сподіватися. Тож коли я розплющила очі вранці після першої ночі в палаці, з невідомої причини я таки сподівалась, що той чарівним чином зникне. І, на мій превеликий жаль, не зник.

Тіло нило після одноденної подорожі в кареті — тут не допоміг навіть сон. Очікувано, адже коли я вчора ледве допленталась до кімнати, куди мене привів Янек особисто, мене вистачило лиш на те, щоб завалитися спати, не роздягаючись.

Я не мала особливого бажання щось робити. На мою скромну думку, найкраще, до чого я могла б вдатися, поки щось не вигадаю, — поспати ще трохи, бо після довготривалого сну мені завжди думалося краще.

Та й, може, наступного разу палац усе ж таки зникне, мов його й не було, а я прокинусь у маєтку Потоцьких, наче нічого й не трапилось…

У двері хтось настирливо постукав. Перш ніж я встигла відповісти, руків’я вже опустилося вниз і пропустило вперед дівчину з темним волоссям, зав’язаним у хитромудру зачіску. Дещо проста сукня мене здивувала, але не настільки, щоб я це виказала. Бо це, безумовно, була панянка: з охайними, як в Аліції, руками, здоровим рум’янцем на щоках і блискучою усмішкою, якою вона намагалась освітити затемнену кімнату.

До речі, чому затемнену? Я начебто вікно фіранками не завішувала…

— Добрий вечір, — привіталась вона, і я мало не розтулила губи. Вечір? Скільки я спала? Здається, недостатньо для того, щоб прокинутися ввечері. — Ти добре виспалась?

Не знайшовши кращої відповіді, я кивнула, підтягнувши до себе коліна.

— Хочеш їсти?

Я прислухалась до власного тіла. Те мовчало, немов відчувало мою тривогу й намагалось не додавати мені проблем. Я похитала головою, слідкуючи за тим, як риси обличчя дівчини змінюються, немов вона засмутилася моєю відмовою.

Або ж мені так здалося.

Бо вона раптом знову усміхнулась — ще дужче, ніж перед цим, і, що найцікавіше, посмішка виглядала більш ніж щирою, мов дівчина ледве стримувалась, аби не розтягнути губи від вуха до вуха.

А ще вона ледь не підстрибувала на місці.

— Тоді вставай, — вона потерла руки. — Я чекаю тебе на чаювання.

Я майже відмахнулася. Йти на чаювання — останнє з моїх бажань, особливо в оточенні незнайомих людей. Однак щойно дівчина вийшла, мені навіть не дали можливості повернутися до сну. У кімнату влетіли молоді дівчата з різними видами одягу й приладдя, які заторохтіли так захоплено навколо мене, що мені стало ніяково. Здається, мені заклало вуха від тієї кількості питань, які вони намагалися мені поставити. Або ж я ніяк не могла вхопитися за їхні слова, немов перебувала в гіпнотичному трансі.

— Хто була та пані? — поцікавилась я, навіть не розуміючи, кого з дівчат перебила. Та ті зреагували швидко й миттю зрозуміли, про кого я питаю, сповістивши:

— Ясновельможна пані Норська, Ваша Світлосте.

А друга швиденько додала, нахилившись до мене, мов таємницю відкривала:

— Майбутня королева!

Ах, тобто я щойно мала нагоду познайомитися з самою Гражиною Норською.

Вже за пів години я прямувала із супроводом служниць до вітальні широкими коридорами. Дякувати Богам, палац був досить простим у плануванні — кілька поверхів з окремими крилами, до яких легко дістатися.

— Сюди, Ваша Світлосте, — мовили вони й вклонилися, коли вартові відчинили переді мною двері. І я б скривила душею, якби сказала, що таке мені подобалося.

За той довгий час поїздки, який мені довелось розділити з Янеком, я встигла почути багато речей. І не можу сказати, що була в захваті від усіх. Особливо від декількох, у яких простежувалось досить кровожерливе зазіхання на моє життя.

Я досі ставилася до всього скептично. Мені ніколи не була потрібна корона, я навіть не вирізнялась бажанням бодай колись побачити палац на власні очі. Я завжди сподівалась на спокійне, розплановане життя. Так, потім дехто втрутився ще й як — зрештою, не від хорошого життя люди з потягів вистрибують, однак…