Розділ 15

Елла

Тіло немов налилося свинцем. Я втомлено сперлася на трон, усе ж знову сіла на нього й поклала руку на підлокіття, опустивши голову на долоню.

— Елло? — покликала Гражина, і я мимоволі скривилася, випустивши зітхання. — Елло, куди ти поділась?

Мені не хотілося їй відповідати. Не хотілося взагалі говорити — особливо з нею. Гражина взяла на себе весь удар, витримала всю мою злість і досі не сварилася за мій роздратований, геть неввічливий тон, яким я відповідала відтоді, як Янек забрав мене до палацу.

І я розуміла, що Гражина не винна. Вона всього лише виконувала прохання свого нареченого. З особливим завзяттям — від сьогоднішнього ранку, коли той поїхав владнати справи.

— Елло! — гукнула Гражина знову, і підбори її туфель застукотіли підлогою.

Я чула, як вона наближалася до дверей, і знала, що ті от-от відчиняться за моєю спиною — зрештою, я теж скористалася саме ними.

— Ах, ось ти де! — Гражина полегшено видихнула, однак майже одразу її охопило щире занепокоєння. — Це був він, так? Боги милостиві, я знала!

Гражина була всього лише на два роки старша за мене, однак іноді мені здавалося, що майже дитяча доброта й невинність роблять її молодшою. Втім, дати себе обдурити я теж наміру не мала: мені було відомо, що Гражина не така проста, якою здається. Вона вміє бути жорсткою й жорстокою — просто мені ще не встигла цього показати. Та й не треба: навряд чи вона допомогла Янеку повернутися на трон завдяки одному лише доброму серцю.

— Він, не він… а тобі яка різниця? — бовкнула я, підводячись на ноги.

Гражина підібгала губи, торкнулася темного волосся й, немов я спіймала її на гарячому, різко відсмикнула руку, уважно придивляючись до мене.

— Це він, — сказала вона з такою впевненістю, що мені нутрощі судомою звело. — І він віддав тобі своє серце.

— А я не взяла його.

— Ні, ти взяла, — виправила Гражина зі знанням справи. — І віддала назад.

Плечі самі собою напружилися. Я стисла руки в кулаки, вдихнула — але краще не стало. Я міцно зціпила зуби й подумки вилаялася.

До біса, хай йому грець!

— Хіба це важливо? — фиркнула я роздратовано, закотивши очі. — Це взагалі зараз не має жодного значення!

— Схоже, для тебе має.

Обурення без дозволу піднялося до горла, і я радо дозволила йому вирватися.

— Чорт тебе забирай, Гражино, ти можеш залишити мене у спокої бодай на одну мить, га?!

Крики, певно, й справді мають чудодійний вплив. Бо Гражина з клацанням стулила рота. Між бровами з’явилася зморшка, коли вона підбирала наступні слова, та влучних так і не знайшла.

Я видихнула майже з полегшенням, ігноруючи огидне почуття провини. Так, Гражина не винна, що їй довелося взяти відповідальність за мене на себе. Янек учинив кепсько, попросивши про це свою наречену — я б із задоволенням покричала на нього.

Я підхопила спідницю й спустилася з подіуму, ігноруючи дурний килимок, що дратував мене вже самим своїм існуванням. На щастя, я сподівалася, що не затримаюся тут надовго, аби часто споглядати це жахіття. Як можна було витратити такий потворний відтінок неймовірного синього? З усіх можливих вони обрали саме цей — брудний, який геть не вписувався в це приміщення. І справа була не в тому, що килим справді був брудний: ні, його чистили щодня, хоча цією залою майже ніхто не користувався.

— Ти говориш так лише тому, що тобі болить, — зненацька озвалася Гражина за моєю спиною, і я змусила себе йти далі, не озираючись. — Тому що ти шкодуєш про те, що зробила, і якби мала змогу, повернула б час назад, аби не припуститися цієї ж помилки.

Ох, ні — я все ж таки озирнулася.

— І я це розумію, — намагалася достукатися до мене Гражина. — Колись я зробила те саме.

Цокнувши язиком, я гаркнула:

— Та відчепись від мене нарешті!

Я рушила вперед, значно прискорившись. Штовхнула двері й ледь не зіштовхнулася з кількома вартовими, які вклонилися мені з ввічливим:

— Ваша Світлосте.

Мене аж перекосило, хоча обличчя й так залишалося скривленим упродовж усієї неприємної розмови з Тадеушем.

Так. Жодних думок про це. Думати про Тадеуша заборонено — я так розпорядилася.

Не знаю, яким чином я дісталася до виділеної мені кімнати й не заблукала в численних коридорах. Та коли опинилася всередині, щільно зачинивши за собою двері, притулилася спиною до прохолодної стіни й сповзла нею вниз, глибоко вдихнувши.

Елло, так не годиться. Я заспокоювала себе, повторюючи, що все зробила правильно.

Проте коли мій погляд чіплявся за випадкові речі в кімнаті, вогонь усередині розгорявся не на жарт. Руки страшенно свербіли — хотілося розтрощити тут усе, не зважаючи на те, з якими стараннями кімнату для мене підготували. Начебто тут я жила маленькою. Маленька кімната з великим вікном, розташована посеред батьківських покоїв. І саме тут я мала жити, допоки не завершаться останні приготування моїх особистих апартаментів.