14.3

♕

І, ото вже диво, вартові без зайвих запитань дійсно відчинили переді мною ворота й уклонилися. Я проковтнув власне здивування, тримаючи обличчя, коли проходив повз них.

Не буду брехати — подібна поведінка чимало вражала. Я очікував дечого іншого: криків, що моя поява тут — уже міжнародний скандал; заяв, що я не маю права чогось вимагати; або ж простої відмови, адже король мав би заборонити пропускати мене всередину.

Тож коли нічого з перерахованого не сталося, нутро моє неабияк насторожилося.

Я безперешкодно минув еспланаду, засаджену з обох боків деревами. Ніхто не звертав уваги ані на мене, ані на коня, неначе наше перебування тут — чистісінька дрібничка. Діставшись сходів і прив’язавши коня до балюстради, я підняв голову й оглянув палац зблизька.

Звісно ж, я відносно нещодавно був тут — десь роки зо три тому, якщо бути точним. Прибув із батьками, щоб привітати короля Янека з поверненням влади у свої руки й запевнити, що в разі потреби Злота готова його підтримати, поки він повертатиме Варкаському королівству колишню силу й стабільність. Наш візит не тривав довго: усього кілька днів, за які я встиг повністю обійти дозволені частини палацу, поки батьки вирішували питання співпраці. Я майже не бачився з королем Янеком протягом того часу й тим паче не розмовляв із ним, якщо не враховувати ввічливого привітання та прощання напередодні нашого від’їзду. У палаці було досить мило; батьки запевняли, що той, на щастя, не змінився за добу, коли володарювали Чорторийські.

І я був дещо невдоволений тим, що мені довелося повертатися сюди за таких обставин.

Я побіг сходами нагору, як і раніше не зустрівши жодних перешкод. Вартові відчиняли переді мною двері так, немов тільки на мене й чекали. Невже та частина варти, що залишилася у Потоцьких, якимось чином устигла передати до палацу звістку? Та ні, навряд чи це можливо.

Тоді чому всі поводяться так дивно?

— Як мені вас представити, ясний пане? — поцікавився один із вартових, що відокремився від своїх колег і супроводжував мене коридорами.

— Залежить від того, кому ви збираєтеся мене представляти, — зазначив я діловито, на ходу знімаючи шкіряні рукавиці.

— У палаці зараз перебувають лише Її Світлість принцеса та ясновельможна пані Норська, — сповістив вартовий. — До кого ви прибули, ясний пане?

Я стиснув руки в кулаки, намагаючись приховати тремтіння, тихо видихнув і рівним тоном відповів:

— До Її Світлості.

Ми зупинилися перед дверима, й вартовий вичікувально глянув на мене, схопившись за руків’я.

— Скажіть, що прибув Тадеуш.

— Просто Тадеуш? — повторив за мною вартовий приголомшено, та швидко опанував себе й натиснув на руків’я, пропускаючи мене до зали. — Очікуйте тут, ясний пане. Її Світлість принцесу повідомлять про ваше прибуття.

Він зачинив за собою двері, залишивши мене посеред невеликої зали. Схоже, вона була призначена для прийому гостей: на подіумі наприкінці стояв трон, до якого вів синій килимок.

Я свідомо намагався не ступати на нього, натомість кружляв дерев’яною поверхнею зали. Склавши руки за спину, я уявляв, що скажу, щойно побачу Еллу. Було б непогано одразу розвідати, чи є тут таємні ходи, якими я міг би забрати її. Бо я був певен: навіть якщо прикрию викрадення прогулянкою, вартові ходитимуть за нами по п’ятах. Однак вигадувати потрібно швидко, поки король не повернувся. Цікаво, до речі, де він? Мені здавалося, він очей не спускатиме зі своєї сестри, щойно її знайде, а тут…

Я почув за спиною тихі кроки. Долоні спітніли, і, почекавши мить, поки кроки стихнуть, я озирнувся.

Мій погляд одразу ж вчепився в Еллу, немов завжди знав, де її шукати. Я мимоволі приклав руку до серця в марній спробі заспокоїти його, та воно геть не слухалося. Жар прилинув до щік, губи розтулилися, але я не був здатен вимовити ані звуку.

Вона була в порядку. Дякувати милостивим Богам, Елла була в порядку.

Слів забракло, а план вилетів із голови, щойно я зустрівся з нею поглядом. Серце пропустило удар, брови насупилися, коли я схвильовано потягнувся до неї.

Щось було не так. Щось було шалено, катастрофічно не так.

— Елло, я…

— Привіт, Тадеушу, — обірвала мене байдужим голосом Елла, стаючи поруч із троном, навпроти мене. Плечі її були гордовито розгорнуті, вона трималася стримано й вишукано — цю Еллу я вже бачив. Проте ніколи не чув цієї інтонації: відстороненої, холодної, немов вона мене геть не знала. — Якими вітрами ти тут опинився?

Я дозволив собі вдихнути, хоча легені жадібно стиснулися й не дали зробити цього на повні груди. Шестерні крутилися в голові.

— Я приїхав за тобою, звісно ж, — запевнив я, зробивши кілька кроків до неї, та Елла залишалася незворушною. Очі, в яких раніше я міг прочитати безліч емоцій, нічого не виражали. Вона дивилася на мене, мов на стіну, що випадковим чином навчилася говорити, хоча навіть до такого явища я очікував би більше ентузіазму. — Ми мусимо вирушати зараз, поки король у від’їзді. У палаці мають бути потаємні ходи — їх завжди передбачають про всяк випадок, тож…

— Я нікуди не поїду, — перебила мене Елла, і на мене неначе вилили відро крижаної води.