14.2

♕

Поки я удавав із себе не такого вже твердолобого принца, у мене було вдосталь часу подумати. Звісно ж, мені час від часу заважали вартові, які намагалися перевірити мене й упевнитися, що я справді збираю речі на ранковий від’їзд, та вони не надто дошкуляли. Я вважав, що маю повне право продемонструвати їм свою зневагу й образу — не щодня, вибачте, принца величного Злотинського королівства б’ють по голові. А вони, начебто цілком це розуміючи, намагалися до мене не лізти, хоча один із них — певно, командир — усе ж сказав:

— Його Величність приносить свої найщиріші вибачення за це непорозуміння й завдані складнощі.

Я ж не посоромився гмикнути й вередливо зауважив:

— Нехай ваш король перепросить переді мною особисто.

— Королі не просять вибачення, ясний пане.

— А принци не пробачають. Так йому і передайте.

На цьому товариська розмова й закінчилася.

Я мав час обдумати свій шлях і зібрати потрібні речі. Посперечатися з Тео про те, чому йому варто залишитися тут, разом із Потоцькими, які про нього подбають. Подорожувати з метою викрадення принцеси значно простіше наодинці — тут уже нічого не вдієш.

— Де мій записник, Тео? — буркнув я, складаючи останні речі до найменшого з саквояжів.

Відповідь Тео, напрочуд тиха й сором’язлива, не забарилася:

— У вас під рукою, Ваша Світлосте.

І він мав повну рацію, а от мені вже час було зібратися з головою й думками.

Я схопив записник, покрутив його між пальців, а тоді розгорнув, гортаючи сторінки. В очі кинулися списки дівчат — потенційних принцес, які я склав ще у Злоті, щойно на мій запит прибули теки з перевіреними варкаськими дівчатами. Далі — сторінка з одним-єдиним іменем, від якого мені боляче занило серце.

Елло Ворлянська, благаю тебе, дочекайся мене. Недовго лишилося.

Я перегорнув кілька порожніх сторінок далі — й раптом очі зачепилися за записи, яких я раніше не бачив. Розклади потягів у різні напрямки. Кілька зазначених станцій для пересадки. Розрахунки часу — ідеальні, мушу зазначити, аби все встигнути. І все це, схоже, було розплановано якраз напередодні другої спроби втечі Елли.

Боги, я й тоді не сумнівався, що вона мала всі шанси втекти. Але побачити, що в неї був готовий план і що замість того, аби відкрити собі шлях до так званої свободи, вона повернулася до мене — це вдарило під дих.

Я сховав нотатник під речі тремтячими руками. Зітхнув і знову оглянув кімнату. Спіймав погляд Тео, який спостерігав за мною й виглядав геть непевно.

— Що, Тео?

— Будьте обережні, Ваша Світлосте, — пробурмотів він тихо. — І поверніться з пані якнайшвидше, будь ласка.

— Я зроблю все можливе, — пообіцяв я щиро і, перш ніж емоції знову взяли наді мною гору, розпорядився: — Тримайся Потоцьких. Якщо хтось раптом почне тебе ображати — покажи королівську печатку й пригрози темницею. Якщо питатимуть, я вирішив повернутися до Злоти власними силами. Тебе не взяв, бо збирався за кілька днів повернутися до Потоцьких. Якщо хтось поцікавиться причиною — скажеш, що не знаєш, бо я не зобов’язаний перед слугою звітувати. Потоцьким допомагай, на кухні не заважай, їж усе, що захочеш і що тобі дають. Питання?

Тео зітхнув, стиснувши в руках свій записник, який так жодного разу й не розгорнув.

— Жодних, Ваша Світлосте.

Я накинув на сорочку пальто, взяв у руки саквояж і підійшов до вікна.

— Молодець, Тео.

З цими словами я відчинив вікно й перегнувся, визираючи назовні. Вартових, на щастя, видно не було. Поняття не маю, який саме наказ вони отримали від свого короля, але стежити за чужою родиною лише через мене — не найкраще формулювання, м’яко кажучи.

Тео зойкнув, коли я переступив підвіконня й опинився по інший бік вікна, тримаючись за виступні цеглини. Я вистрибнув на дах над ґанком, знову глянув униз і, переконавшись, що навколо справді нікого немає, стрибнув у найближчий кучугур снігу.

♕

Дорога зайняла більше часу, ніж я думав. І хоч я передбачив усі зупинки та кілька триваліших відпочинків у добрих людей, які таки пустили мене після того, як я вилив їм своє серце й розповів, звідки я родом, до палацу я дістався лише за три доби.

Ця цифра неабияк мене бентежила, а попереду досі лишалося найголовніше — потрапити всередину всіма правдами й неправдами.

Я сподівався, що в короля Янека вистачить совісті пустити мене. Якщо ні — хай не дивується, що я вдамся до інших варіантів. Певен, підземні ходи, які ведуть до зали засідань Ради, не так уже й важко знайти, і ними досі можна користуватися.

Вартові не ворушилися, та я бачив, як заметушилися їхні очі, коли я підвів коня ближче й зістрибнув із нього, перехоплюючи повід.

— Я — принц Тадеуш Рожмберк, повноправний спадкоємець злотинського трону, — оголосив я холодно. — Пропустіть мене, якщо не хочете влаштувати міжнародний скандал.