Розділ 14

Тадеуш

Судячи з того, як сильно в мене боліла голова, мене добряче відлупасили.

Я застогнав, прикладаючи руку до скроні, коли світло різонуло втомлені очі. Галас нікуди не подівся: мені чомусь здавалося, що от де я там, у садку, впав — там і залишився. Та це було неправдою. Піді мною було щось м’яке, інша рука вільно звисала, і, здається, ніхто мене не розчавив, бо я ж не на підлозі валявся.

Та хтось дуже наполегливо намагався мене розбудити.

— Ну що таке? — буркнув я незадоволено, ледь-ледь розплющивши одне око. Картинка виявилася змазаною, тож довелося знову заплющити його, протерти і насилу змусити себе подивитися перед собою ще раз.

Цього разу зображення було чіткішим.

— А, Вітольде, — мовив я, коли нарешті впізнав чоловіка перед собою. — Ну як минуло весілля? Як тобі подарунки? Щасливого подружнього життя й таке інше…

Картинка нахилилася до мене. Тобто Вітольд нахилився, зазираючи мені в очі з дуже серйозним виразом обличчя.

— Отямся, Тадеушу, — просичав він. — Її забрали.

— Кого забрали?

— Еллу, бовдуре!

Щось із почутого змусило мій мозок працювати трохи краще. Принаймні, той-таки за щось ухопився.

— Мою Еллу?

Хтось поруч гучно втягнув повітря носом. Хто там? А, це ж Вітольд.

— Так, твою Еллу, — стримано підтвердив він. — Його Величність забрав її до свого палацу. Схоже, ти мав рацію — вона й справді справжня принцеса, друже.

Я розгублено кліпнув очима й різко підвівся на ліктях.

— Як це — забрав до палацу?! — гаркнув я, ігноруючи біль за очима, який накотив із новою силою. — У якому сенсі — справжня принцеса?!

— Схоже, принцеса мала якийсь шрам, повністю ідентичний до того, що має Елла.

Отож, моя бідна голова запрацювала майже в оптимальному режимі. Бо я охнув. Потім насупив брови. А губи мої приголомшено й мовчки заворушилися, коли сенс почутого вдарив просто в груди.

Шрам? Так, здається, Елла й справді мала якийсь. Я не мав змоги його як слід роздивитися, але точно помітив у наш перший вечір у цьому маєтку. Пам’ятаю, як стискав її долоню у своїй, торкався губами шкіри — і там дійсно був шрам, але…

Я труснув головою. До горла підступила жовч. Здається, мене нудить.

— Якого біса?! — вирвалося з мене, аж тут Вітольд схопив мене за плечі й кинув погляд на двері.

— Не гарлань, заради Богів! — зашипів він. — Аліція і так намагається запудрити їм мізки! У нас обмаль часу, слухай уважно. Його Величність думає, що ти все спланував. Тебе хочуть уже завтра королівським почтом відправити до Злоти, щоб, бач, ніхто не подумав тобі мститися. Ти розумієш, що це означає?

Чесно кажучи — не дуже.

— Нахилися ближче, Вітольде.

— Боги милостиві, навіщо?

— Я от зараз тебе по голові вдарю — і подивимось, як ти все одразу зрозумієш.

Вітольд відштовхнув мене.

— Ти нестерпний, коли хвилюєшся!

Я роздратовано зітхнув.

— А ти іноді просто нестерпний. Не знаю, як твоя дружина від тебе не втекла, — буркнув я й додав: — Про повернення до Злоти не може бути й мови.

— Варіантів у тебе небагато, — заперечив Вітольд.

І це теж правда.

Ох, голово моя, голово…

Я підвівся на ноги й застогнав від різкої зміни положення.

— Де Тео?

— Теодор на вулиці, розбирається з гостями. Покликати?

— Ні, поки що не треба… Котра година?

— Третя, — Вітольд сторожко глянув на мене. — Що ти вже вигадав?

Я знизав плечима.

— Нічого особливого.

Бо якщо король Янек думає, що все це підлаштував я — справи наші кепські.

Це означає, що хтось ще інформував його. Можливо, це були його детективи, які напали на наш слід і майстерно вели нас аж до самого маєтку. Та якщо він переконаний, що винен я, версію з детективами доведеться відкласти. Бо тоді мусив бути ще хтось — дуже скритний, небезпечний і, що найгірше, хтось настільки близький, що схопив нас за руку, а я цього навіть не помітив. І цей хтось досі вільно розгулює.

І досі хоче нашкодити Еллі.

Ох, Елло…

Варіантів у мене було небагато. Та сидіти й підкорятися волі не свого короля лише тому, що той щось собі вигадав, — остання справа. Я не можу цього зробити. Не можу й не хочу. Бо десь там є Елла, і я пообіцяв, що з нею все буде добре. А цю обіцянку розтоптали королівські чоботи.

— Мені потрібен кінь, — тихо мовив я. — Витривалий. Зупинки будуть рідкі й короткі.

Вітольд уважно зміряв мене поглядом.

— Я дам тобі хоч цілий екіпаж, Світлосте, — пообіцяв він. — Але ти не можеш мчати просто зараз. Подумай головою. Навколо повно королівських вартових. Тебе помітять і зупинять.