13.3

♕

У подібні казочки я вірити не збиралася, та Його Величність спинятися не збирався.

— Певен, Тадеуш знав, що на тебе відкрито полювання, — запевняв він. — Недарма ви опинилися в маєтку мого міністра, який і варкашець, і злотинець за походженням.

— Це не так, — похитала я головою, відчуваючи, як серце потрохи набирає тривожного ритму. — Ми опинилися в маєтку випадково!

Випадково ж, справді? Тадеуш ніяк не міг передбачити, що мені стане зле. Я навіть була трохи здивована, коли вперше прокинулася в незнайомій кімнаті, коли побачила навколо себе людей, які прийняли мене з розгорнутими обіймами. І мушу визнати: Тадеуш безумовно відхилився від своїх першочергових планів — зрештою, я здогадувалася, що він поспішав, немов мав якийсь термін у моїх пошуках. Недарма ж хотів доставити мене до короля якнайшвидше.

Тож так, ми опинилися в маєтку Потоцьких абсолютно випадково — і це точно не було передбачено жодним початковим планом. Бо Тадеуш, попри власні наміри, був людяним і не залишив мене страждати від лихоманки.

І він, здається, не брехав, коли казав, що мене потрібно тримати від короля якнайдалі.

Чи збрехав?

— Не випадково, — наполягав Його Величність. — Принц Тадеуш — розумний і хитрий, попри своє невезіння в сердечних справах. Я був дуже радий, коли мені повідомили, що дівчину, яка може виявитися моєю справжньою сестрою, помітили разом із ним. Бо люди, які хотіли твоєї голови, натрапили на тебе раніше, ніж принц Тадеуш, і не чекали, що він так швидко вивезе тебе з міста.

Що значить — хтось натрапив на мій слід? Яким чином? Я дуже ретельно стежила за тим, що роблю і що кажу вголос. Уміла обходити незручні питання стороною. Коли стінами академії кілька разів розгулювали детективи, я знала, як спровадити їх подалі й прикинутися нестерпним дівчиськом, яке ніхто не хотів би бачити принцесою. Моя легенда про родину була бездоганною — з усіма можливими доказами, які я вигадувала роками.

І все ж хтось натрапив на мій слід? Хто і як?

А Тадеуш? Хіба не за його головою було відкрито полювання, коли він так зручно опинився в іншому королівстві? Адже в потязі намагалися пристрелити саме спадкоємця трону…

Ні-ні… Ні!

Тадеуш переслідував власні цілі — так він казав. Він же принц, як-не-як. Злотинський принц шукав собі наречену королівського походження. Чи міг він знати все від самого початку? Чи причепився до мене, бо я знущалася з нього в таверні? Чи того вечора я таки чимось видала себе? А може, я просто здалася йому симпатичною, а коли він копнув глибше й зрозумів, що детективи жодного разу як слід мене не перевірили, вирішив ризикнути?

Чи все це була чергова гра?

Ох, скільки питань — і так мало відповідей!

І, на жаль, мені довелося це визнати ще й уголос:

— Я нічогісінько не розумію.

Його Величність із розумінням кивнув.

— Пробач, я не мав вивалювати на тебе все одразу, — він поморщився. — Але інакше не можна. Ти мусиш повірити мені: я зробив це задля твоєї користі.

— Я нікому й нічого не мушу.

— Це правда, — Його Величність кивнув, і його зелені очі заблищали. — Проте спробуй, будь ласка, повірити мені хоча б доти, доки ми не зупинимося в більш захищеному місці.

— Це де ж таке?

— У моєму палаці, звісно, — повідомив він і одразу виправився: — У нашому палаці, Елло.

Ох, дідько.

На мене зненацька навалилося дивне усвідомлення, немов свідомість, яка мене ніколи не підводила, цього разу просто відступила, залишивши мене сам на сам із цим безладом. Мені важко було зібрати думки докупи. Ба більше — я навіть не знала, за яку хапатися. А сили… Ох, ті кудись поділися разом зі злістю, немов їх магічним артефактом висотало, і поступилися місцем втомі.

Мені стало байдуже, хто і що до мене говорить. Я склала руки на животі, зчепила пальці й утупилася у вікно, за яким пропливали засніжені ліси.

— Певен, тобі там сподобається, — провадив Його Величність, наче нічого не сталося. Йому вже не вдавалося приховати тремтіння, з яким він постійно тягнувся до мене, захват, від якого йому перехоплювало подих, немов його найбільша мрія нарешті здійснилася. — Гражина ледве терпить, так їй кортить з тобою познайомитися.

— Хто така Гражина?

— Моя наречена, — він сором’язливо всміхнувся, і щоки його почервоніли. — Вона дуже хороша, Елло, присягаюся. Вона тобі з усім допоможе. Ти матимеш подругу…

— …у невідомих стінах, — байдуже докінчила я. — А як щодо моїх друзів, які залишилися там?

— Я… — Його Величність, певно, уважно дивився на мене, та я цей погляд ігнорувала. — Елло, звісно ж, я не триматиму тебе в чотирьох стінах. Ти зможеш робити все, що забажаєш: ходити до друзів, хоча я значно більше волів би, аби ти запрошувала їх до палацу. Та доки існує бодай якась небезпека, навіть примарна…

— Я буду як полонянка, — вирвалося з мене мимоволі.

Його Величність приголомшено охнув:

— Що? Ні, Елло. Боги милостиві, якої ти про мене думки?