13.2

♕

Боги милостиві, якщо це такий жарт, то краще вже допоможіть мені вигадати наступний план втечі з карети, яку коні несуть на повному ходу невідомими мені лісовими стежками.

— Ти мусиш зрозуміти — наші батьки були хорошими людьми, навіть не сумнівайся в цьому. Та це були дуже важливі переговори: вони шукали союзників, бо відчували, що щось гряде. Щоправда, думали, що небезпека насувається на наше королівство, а не на родину, і це була фатальна помилка. Тож я не мав права заважати їм шукати союзників. Я мав підійти до тієї поїздки відповідально. Єдине їхнє прохання до мене було — придивитися за тобою, та я…

— Спинись, заради Богів! — гаркнула я, вирвавши з його пальців свою руку. — Що це за вигадки? У мене є родина…

— Звісно, є, — терпляче погодився Його Величність. — Хтось виховав тебе, навчив, за що я буду тим людям завжди вдячний і щедро віддячу. Подивися на себе — якою сильною особистістю ти виросла…

— Досить!

Мій крик справив сильне враження — губи Його Величності розтулилися, ніби він збирався заперечити, та швидко опанував себе й зітхнув.

— Елішко, я…

— Мене звати Елла!

— Пробач, Елло, — виправився він неохоче, піднявши руки. — Але я кажу правду, і тобі доведеться повірити мені на слово. Ти — моя сестра, варкаська принцеса й спадкоємиця трону. Я дав собі обіцянку після того разу ніколи більше тебе не губити — і знову втратив. Потім поклявся знайти тебе — і знайшов. І тепер, коли ми возз’єдналися…

— Ми не возз’єдналися!

— …я не дозволю собі знову втратити тебе!

Ага, де б то пак! Ну все, час цю трагікомедію завершувати.

Кажуть, коли дипломатичні навички не допомагають навіть найвидатнішим дипломатам, доводиться вдаватися до кардинальних заходів — не надто пристойних, зате дієвих навіть із подібними нахабами, хай і королівськими.

Я розстібнула пальто Аліції — шкода було б порвати таку дорогу річ. Головне правило — бити зненацька, так, щоб опонент і не здогадувався про твої наміри.

Тримайте мене десятеро!

Ідея з обіймами дами в біді провалилася одразу, щойно Його Величність зупинив погляд на моїй шиї й радісно охнув:

— Боги милостиві, ти зберегла його!

Я приголомшено роззявила рота, кліпнула очима — все ніяк не могла збагнути, куди ж він так радісно дивиться. Аж тут до мене дійшло, і руки самі собою потяглися до смарагдової прикраси.

Його Величність пом’якшав, помітивши мою реакцію. Сумнівів не лишалося: він був цілком певен, що я й справді Елішка.

Ні, я достеменно знаю, звідки ця прикраса з’явилася в мене. Це була чи не єдина причина, чому я так боялася, аби на мій слід не натрапили королівські детективи. Пані, яка кілька років тому забрала мене з притулку до себе, показала прикрасу ще в перший день у новій хатині. Мовляв, її передали разом з моїми речами. Бо звідки така коштовність могла з’явитися в маленької непритомної дівчинки, яку невідомі люди принесли під двері притулку? Либонь, якесь походження вона має — тільки не кричіть про це на весь голос, мила пані.

І пані не кричала. Зрештою, вона вже була старенька й шукала працьовиту, умілу дівчинку, яка допоможе з хатньою роботою. Їй не потрібні були панянки шляхетного походження — і тим паче принцеси, які не хотіли б і пальцем поворухнути.

Добре, що на той час Його Величність ще не повернувся до влади й пошуки не розпочав. А коли розпочав — я вже була достатньо доросла, щоб навчитися замітати сліди.

Тим паче брехати я вміла з дитинства.

Згодом я й узагалі забула, де та прикраса поділася.

Його Величність дивився на смарагди із захватом:

— Найкращі ювеліри створили це на честь твого народження, Елло, — сказав він тихо, ніжно, ніби пестив спогад. — Смарагди — під зелені очі.

І перш ніж я встигла висловити свою думку, він пообіцяв:

— Я покажу тобі все, — у нього перехопило подих. — Портрети, листи, батькові записи… Ти все зрозумієш, повір.

— Я не хочу нічого бачити, — відмовила я неввічливо. — Я хочу повернутися до Тадеуша, до маєтку Потоцьких. Зробіть уже мені ласку, Ваша Величносте, виконайте волю своєї громадянки.

Його Величність спохмурнів. Як мені здалося, навіть засмутився, хоча не знаю, чи через мої слова.

— Я не можу, Елло, — нарешті рішуче мовив він після паузи. — Диво, що я встиг дістатися сюди вчасно, щоб перехопити тебе.

— Мені байдуже, — відрізала я. — Де Тадеуш? Він їде наступною каретою? Що це за правила такі — принців сусідніх королівств затримувати, ще й із рукоприкладством?

— Принц Тадеуш не їде, — повідомив Його Величність, скрипнувши зубами. — Я наказав залишити його в маєтку Потоцьких, звідки він завтра ж з моїм почтом відбуде до Злоти. І мені довелося це зробити, Елло, щоб безпечно забрати тебе звідти.

Так, у Його Величності проблеми не тільки з дипломатією, а й з психологією — бо моїх знаків він не вловлював. Не помічав ані очей, що починали палати, ані вогню, який розгорявся всередині, ані рук, стиснутих у кулаки, що вже нестерпно свербіли.