Розділ 13

Елла

Усе відбулося занадто швидко. Мені навіть здалося — уривчасто, бо я, схоже, то випадала з реальності, то поверталася, не в змозі допетрати, що мені робити.

Напевне, не варто було розкидатися такими карколомними заявами. Тоді я не йшла б із вартою поміж гостей, минаючи садок. Не була б затримана самим королем, який учепився в мою руку мертвою хваткою — пальці ціпкі, мов метал. Ще й горло жахливо пекло — певно, я розідрала його своїми недоречними криками, на які ніхто не зважав.

А потім мене посадили в карету, вмостивши на м’якому диванчику. Його Величність сів навпроти й, коли карета рушила, нарешті відпустив мою руку.

І мені не сподобався його погляд.

Як і належить будь-якому варкашцю, я поважала короля — він добре правив нашим королівством. Однак не можу сказати, що палала до нього такою любов’ю, аби пробачити образу, якої щойно зазнала.

Мій мозок працював на повну, думки стрімголов крутилися в голові. Шляхи відступу були відрізані, як і залишки мого терпіння.

Боятися вже було нічого. Сподіватися — також.

Я закинула ногу на ногу, схрестила руки на грудях і пихато задерла носа.

— Якщо це був ваш спосіб запросити мене на розмову, Ваша Величносте, мушу визнати — дипломатія у вас кульгає, — зазначила я холодно. — Можу порекомендувати відділ міжнародних відносин королівської бібліотеки.

Мої слова зробили щось геть несподіване. Серйозність з обличчя Його Величності спала, поступившись провині й розгубленості, яких я не мала б побачити.

— Пробач, — перепросив він на диво щиро й посунувся на диванчику вперед, ближче до мене. — У тебе щось болить?

Так, кортіло мені відповісти. Моя гордість, моє его й моє серце, яке так і не розібралося, що й до чого.

Так, не на часі про це думати! Ані про серце, ані про Тадеуша, ані про поцілунки — й тим паче про поцілунки з Тадеушем!

— Я вимагаю, щоб того молодого пана відпустили, — з цими докірливими словами я невдоволено зміряла Його Величність поглядом. — Ви не на того натрапили, Ваша Величносте.

— З ним усе буде гаразд.

— Думаю, це спірне твердження для людини, проти якої застосували насильство й зброю. І що це взагалі за порядки такі — четверо вартових одного тримають!

— Обіцяю тобі, з ним усе буде гаразд, Елішко.

Мене наче зсередини різонуло.

— Ніяка я не Елішка, — вимовила я рівним голосом, намагаючись не виказати емоцій. — Мене звати Елла Ворлянська, моя родина живе в драконячому містечку на кордоні зі Злотинським королівством, тож опинитися принцесою я аж ніяк не можу.

Його Величність раптом трохи розвеселився — кутики губ піднялися вгору, і він марно спробував це приховати, провівши рукою по темному волоссю.

— Хочеш сказати, що ти — шарлатанка?

— Саме так, — я хитнула ногою й кивнула. — Шарлатанка й брехуха.

Та Його Величність лише хитнув головою й зітхнув.

— Навіть шарлатани й брехухи не знаходять у собі хоробрості розкидатися подібними заявами, Елішко.

— Ви помиляєтесь, Ваша Величносте, — заперечила я непохитно. — Саме цим вони й займаються.

— Дай-но мені пояснити, — Його Величність простягнув до мене руку долонею вгору, ніби запрошуючи до великої таємниці.

Я вагалася, піджавши губи.

— Це моя вигадка, — зробила я ще одну спробу. — Спиніть карету. Випустіть мене.

— Це не вигадка, — вперто наполягав Його Величність. — Якби ти не була моєю сестрою Елішкою, ти не сиділа б у цій кареті.

— Звідки вам знати, що вона — це я? — пхикнула я.

— Якщо даси мені свою праву руку, я доведу тобі це.

Що ж, якщо він збирається знайти на моїй руці якісь магічні символи, то може одразу розчаруватися — я мала цілком звичайні руки.

Я неохоче простягла долоню, за яку він знову взявся, цього разу значно лагідніше. Сповнений надії. Зі страхом, що йому здалося.

Та варто було Його Величності лише глянути на шкіру, як на його губах розквітла слабка усмішка. Пальцями він обережно торкнувся невеликого шраму, що простягався від мізинця до зап’ястка.

— Звідки він у тебе? — поцікавився Його Величність.

— Гадки не маю, — сторожко відповіла я, не знаючи, яку версію обрати. Я й справді не пам’ятала, звідки взявся той шрам. Мабуть, іще з дитинства — хіба мало діти падають, коли бігають і бавляться?

— Нічого страшного, — ніжно мовив Його Величність, ніби віддаючись приємним спогадам. — Я пам’ятаю, звідки він у тебе.

Мої брови злетіли вгору — мовляв, спробуйте здивувати мене.

— Та невже? — та озвалася я не так різко, як почувалася всередині.

І Його Величність, хоча навряд чи міг читати думки, мене таки здивував:

— Сімнадцять років тому, напередодні перевороту, ми гостювали в заміській резиденції злотинської королівської родини. З величезним садом, квітучими кущами… Я мав наглядати за тобою, поки наші батьки вирішували свої справи, але не встежив — ти загубилася в зеленому лабіринті…