12.5

♕

Дивовижно, з якою рішучістю пролунали ці слова. Так, немов це не вона щойно сама собі підписала вирок. Так, наче не саме через них король Янек зупинив на ній свій недовірливий погляд і підняв руку, готовий віддати наказ варті. І ніби не через це мені зрадницьки забракло повітря в грудях.

Бо гості, звісно ж, охнули. Варта, авжеж, повернулася до свого воєводи, готова до будь-яких дій. А Елла, моя хоробра, незламна Елла, відступила на крок назад, ніби відчула тягар, що навалився на неї разом із цими словами.

Бо ті, авжеж, справили на присутніх неабияке враження.

Мені було байдуже і на револьєри, і на крики, якими вартові наказували не ворушитися. Я схопив Еллу за плечі й завів собі за спину, відчуваючи, як у грудях піднімається гнів.

Як вони взагалі посміли, га? Я не знав короля так добре, як міністри його ж королівства, та Вітольд відгукувався про нього як про хорошого правителя. І мені не вірилося, що, ось так зіпсувавши всім свято, може чинити справді хороший володар. Бо виправте мене, якщо я не правий, — привітання з весіллям має виглядати трохи інакше.

— Тео! — гаркнув я попереджувально, і той закрутив головою, пробираючись крізь натовп гостей.

— Ваша Величносте, — поважно заговорив Вітольд, схиливши голову перед своїм королем. Я б радо пхикнув, бо зараз свого колегу по цеху не надто поважав, але стримався, підібгавши губи. — Як міністр закордонних справ, я не раджу приймати карколомні рішення й висувати якісь…

Король Янек навіть не глянув на нього — натягнутий, мов струна, з ціпким поглядом, що намагався дістатися Елли.

— Пане міністре, на чиєму боці ви зараз? — спитав він тихо й, як мені здалося, загрозливо. Десь на периферії зору я помітив, що Тео дістався Аліції й щось зашепотів їй на вухо. Так, це добре. Я не був певен, яким саме діям король намагався запобігти, але раптом щось станеться…

Вітольд кахикнув, прочищаючи горло.

— На боці справедливості, Ваша Величносте.

— Тоді вам не варто критикувати мої дії, — відрізав король. — Ви ж бо не міністр королівської юстиції та правовідносин.

І перш ніж Вітольд устиг щось заперечити, король Янек ледь поворухнув пальцями завислої в повітрі руки. Варта не чекала й миті. Поки одні тримали нас на мушці, інші безжально насувалися.

Я позадкував, відступаючи разом з Еллою. Дарма! Гвардія обступила нас з усіх боків. Елла раптом скрикнула, щось вузьке й металеве грубо штовхнуло мене в спину, над вухом клацнув черговий револьєр.

Так, потрібно швидко обміркувати свої дії. Мертвим я Еллу з королівських лап не витягну. Покаліченим можу не встигнути. Бажано не рипатися більше, ніж на королівську темницю, звідки я ще зможу вибратися.

Ну, якщо не зможу — Вітольд з батьком допоможуть. Нащадок я королівського трону чи хто?

— Відпустіть дівчину! — просичав мені вартовий над вухом. — Це наказ!

— Цікавий у вас спосіб наказувати, — буркнув я, не приховуючи гніву. — Такий, що, аби люди зрозуміли, що це наказ, вам доводиться повідомляти про це окремо.

У повітрі просвистіла куля.

— Мовчати!

Я розвернувся до Елли. Зустрівся з її приголомшеним поглядом і хотів було запевнити, що ми щось вигадаємо, але не встиг. Еллу грубо висмикнули з моїх рук, а перш ніж я встиг отямитися, мої руки боляче заломили назад.

— Геть від неї! — гаркнув я обурено, коли вартові поволокли дівчину до короля. Дуло знову штрикнуло мені в спину, і цього разу я відчув холод металу навіть крізь пальто. — Я сказав — геть!

— Мовчи, інакше більше нічого сказати не зможеш! — закричав вартовий. — Хлопці, тримайте його, нумо!

— А щоб його! — вилаявся другий, і удар прилетів мені в голову.

Я залишився у свідомості, хоч і в кепській — зрештою, не каструлею били, дякувати вже за це. Встиг побачити, як Еллу підвели до короля, як той схопив її за руки й щось заговорив, поки вона брикалася в руках вартових. Схоже, я знову намагався вирватися, бо наступний удар уже був завданий чимось важким — таким, що одразу вимкнув мені світло під здійнятий галас.

Ох, біда-біда!