12.4

♕

Це недобре. Погано. Простіше кажучи — жахливо. Мій мозок гарячково працював у пошуках шляхів відступу, я крутив головою, оцінюючи чергові ризики, й мусив визнати: варіантів немає.

І що найгірше — Елла моїх почуттів не розділяла.

Вона здивовано стежила за мною, так і залишившись у моїх обіймах. Та погляд її став холодним. Рішучим. Не знаю, що вона собі вигадала, але мені не сподобався цей вираз обличчя, що прийшов на зміну ніжному.

— Хіба це не те, чого ти так бажав? — мовила вона з ледь чутним докором. — Показати мене нашому королю.

Ох, ні! Ні, ні і ще раз ні!

— Елло, це не зовсім те, що…

Вона вирвалася з моїх рук і відступила на крок назад.

— Тепер ти можеш це зробити, — відрізала вона й скривилася, наче від отрути на язиці. — На що ти чекаєш, Тадеушу? Змушувати короля чекати — невиховано.

Я потягнувся до неї, простягнув руки, майже фізично відчуваючи власне безсилля. Та Елла була безжальною: відсахнувшись від мене ще на крок, вона гордовито випростала плечі й войовничо задерла підборіддя.

Боги милостиві, невже вона думає, що це я все підлаштував?

— Елло, все не зовсім так…

— Тоді як, Тадеушу? — поцікавилася Елла, гмикнувши. — Це частина твого плану? Познайомити мене з королем? Одружитися з принцесою? Ну чого ж ти мовчиш, Світлосте, га?!

— Ясна пані, якщо можу… — хотів був втрутитися Тео, та Елла навіть бровою не повела, а я підняв руку, зупиняючи його, і заговорив сам:

— Це був мій план, це правда, — казав я винувато. — Однак зараз це не має жодного значення. Тебе не можна показувати королю, бо…

Я почув страхітливе клацання — револьвер зняли із запобіжника. Очі Елли розширилися, коли вона глянула за мою спину. Губи її беззвучно розтулилися, а Тео, марно намагаючись попередити мене, скрикнув.

Я озирнувся вчасно, щоб побачити варкаську королівську варту.

— А ось це ви поясните королівським детективам, молодий чоловіче, — втрутився ще один голос. — Підніміть руки. Негайно відійдіть від дівчини.

Руки я підняв, але відходити не збирався. Натомість повільно повернувся обличчям до незваних гостей, повністю, як сподівався, прикривши спиною Еллу.

— Пропоную обговорити цю ситуацію у спокійному середовищі й дійти згоди, — сказав я, зустрівшись поглядом із високим темноволосим чоловіком в урочистому мундирі. Він єдиний не тримав у руках зброї, однак це зовсім не додавало відчуття безпеки.

Насправді ж він був найнебезпечнішим із усіх. І зброя йому для того, щоб перемогти мене, не потрібна.

Бо накази віддавав король Янек. Як-не-як, мій колега, тож його сила на власній землі була мені цілком зрозуміла.

— Ясний пане… — почав Тео, і я, навіть не відводячи погляду від чоловіка навпроти, зупинив його:

— Помовч, будь ласка.

— Відійдіть від дівчини, — повторив владний голос. — Це наказ.

Я хитнув головою, вичавивши примирливу усмішку, що зовсім не відповідала моїм словам.

— Навіть не просіть. Я не можу цього зробити.

Клацнув другий револьвер. Я зітхнув — чарівне видалося свято. Ну, воно й справді було чарівним. Приблизно до цього конкретного моменту.

Я відчув на спині дотик руки й мені не потрібно було озиратися, щоб знати, кому вона належить.

— Заради Богів, стій за мною, — попросив я Еллу, та вона, звісно ж, не послухалася.

Елла вийшла вперед, сторожко придивляючись до варти — сильна, велична, непохитна. Я знову потягнувся за нею, та третє клацання зброї не забарилося. Довелося міцно зціпити зуби й не рипатися, коли на Еллу почергово піднялися четвертий і п’ятий револьвери.

Ой, лишенько!

— Відпустіть нас, — мовила вона рівним голосом так холодно, що й мені мороз шкірою пішов. І майте на увазі — вона не просила, а наказувала з незламною рішучістю. — Ви не маєте права нас затримувати.

Навколо нас зібралися гості. У натовпі я мигцем помітив весільну сукню Аліції — отже, десь поруч мав бути й Вітольд. Я не уявляв, як подати сигнал. Мені потрібно було негайно забрати звідси Еллу. Не дати їй потрапити в ці ціпкі лапи, що до неї тягнулися.

Король Янек, хоч, можливо, і впізнав мене, виду не подав. Натомість його важкий зацікавлений погляд перемістився на Еллу. Він зробив крок уперед, схилив голову й звернувся до неї:

— На якій підставі я маю відпустити вас, ясна пані? — поцікавився він, уважно стежачи за нею.

Елла не забарилася з відповіддю:

— А на якій підставі ви намагаєтеся нас затримати, ясний пане?

Кутики губ короля смикнулися вгору.

— Детективи повідомили, що в цьому маєтку силоміць утримують мою сестру, — зазначив король, зробивши ще один крок до Елли. Та вона, дякувати всім Богам, вперто відступила назад. — Чи це правда, ясна пані?

Вона впевнено похитала головою, нахабно задерши підборіддя.