12.3

♕

Елла не відводила від мене очей, певно, з хвилину. За цей час я встиг вигадати мільярд варіантів її реакції — і в жодному з них не шкодував, що зізнався. Та все ж у жодному з цих варіантів я не очікував, що Елла потягнеться до мене, і я, більше не в змозі стримуватися, притисну дівчину до себе ще дужче й торкнуся її губ своїми.

Я чекав, коли ж вона відштовхне мене, та цього не ставалося. Елла, навпаки, схопилася за мій комір так міцно, немов боялася відпустити, і ця думка страшенно тішила мене. Тому що я відчував те саме: боявся, що варто мені розімкнути руки — і це все закінчиться так, наче й не було, у цій таємничій частині садка, де наші світи нарешті зустрілися.

Бо цей поцілунок не був ніжним чи обережним. Це був спалах, коли світ зник і залишилися лише ми. Кожна частинка мого тіла горіла, наче від полум’я. Думки спліталися у вихорі. Мене огортав квітковий аромат Елли, її руки, необережні дотики — і мені було замало. Недостатньо.

Я хотів її ближче, бажав, щоб вона проникла мені під шкіру, вирвала моє серце з грудей і ніколи не повертала його.

Мені довелося відпустити Еллу, коли вона, тихесенько застогнавши, знову сіпнула рукою за мій комір і розтулила губи, важко дихаючи. Я притулився до неї чолом і заплющив очі, переводячи подих і марно намагаючись сповільнити розбурхане серце.

— Елло, — прохрипів я, ладен зробити все, аби вона тільки глянула на мене. Мені негайно потрібно було дізнатися, чи не шкодує вона про це.

Та Елла відводила погляд і ховала очі від мене, через що серце в моїх грудях нажахано стиснулося.

Боги милостиві, який же я дурень!

— Тепер ти можеш ненавидіти мене, — прошепотів я покірно між рваними вдихами, та не міг змусити себе відсторонитися.

Елла обпалювала гарячим подихом мою шкіру, а тоді раптом підвела очі й подивилася на мене так, немов могла прочитати мене, як розгорнуту книгу. З тією силою, що була дана лише їй. І яку вона мала наді мною.

І якій я радо підкорився.

— На ненависть мені твій дозвіл не потрібен, — прошепотіла вона мені в губи, ледь їх торкаючись. — Захочу — ненавидітиму. Не захочу — не буду.

Я тремтливо видихнув, щойно наші губи знову зіштовхнулися, і провів кінчиком свого носа до її перенісся, перш ніж відсторонитися й зазирнути їй у вічі.

— То чого ти хочеш, Елло?

Моє запитання більше нагадувало благання, яке Елла миттю розкусила. Вона зиркнула на мене зацікавлено, недовірливо й трохи скептично, перш ніж зм’якшити погляд.

— Кронпринцам не годиться благати дівчат полюбити їх, — тихо зазначила вона.

Що я мав відповісти на це? Так, це правда — не годиться. Усе має відбуватися за нашими словами, лише за нашим бажанням. Якби я досі перебував у Злотинському королівстві, мені вистачило б махнути рукою, щоб до палацу запросили наступну партію наречених. І ба більше — жодну з них мені не довелося б благати, бо охочих вийти заміж за принца значно більше, ніж дівчат, з якими він сам хотів би одружитися.

Та ось так я це полишити не міг.

— Скажи мені, чого ти хочеш, — просив я. — Скажи — і я зроблю все, що ти забажаєш.

— Дійсно? — поцікавилася Елла, піднявши брови.

Я кивнув, знову притиснувшись до її чола, заплющив очі й набрав повні груди повітря.

Дуже вчасно.

Тому що невагомий дотик її губ до моїх відчувався як електричний розряд, що миттєво пронизав усе тіло. Від наступного дотику моє серце знову забилося у шаленому ритмі. На третьому я спіймав її губи своїми й поглибив поцілунок, поки нутро радісно затріпотіло.

Не знаю, як довго ми ще цілувалися. Мені здавалося — вкрай недовго, бо відпускати Еллу мені зовсім не хотілося. Ані зараз, ані будь-коли. Та хтось за нашими спинами не дуже ввічливо кахикнув, і нам довелося відірватися одне від одного.

То був Тео — переляканий і розгублений, який не знав, що й думати. І не тому, що він побачив нас з Еллою.

— Ваша Світлосте, ясна пані, — звернувся він до нас аж занадто урочисто своїм молодим голосом. — Усіх просять повернутися на місця.

Я вловив підозрілі нотки в його голосі. Озирнувся, притискаючи Еллу ближче, поки вона оговтувалася. Утім, робила вона це швидко, ніби теж серцем відчувала, що щось не так.

Або ж конспіративність — не найкраща наша з Тео риса.

— Що сталося, Тео?

— Пан Потоцький просив попередити, — Тео знадобилася мить, щоб дібрати слова, — що Його Величність, варкаський король Янек, із почтом прибув. І, на жаль, він бажає бачити всіх гостей.