12.2

♕

Мені не звикати до довготривалих урочистостей. І тим паче не в новинку кілька годин поспіль теревенити. Та я не очікував, що ми так сильно зацікавимо гостей.

— Ви друзі зі сторони Вітольда чи Аліції? — допитувався пан у дорогому костюмі, в якому я, навіть з огляду на власну обізнаність, нікого не впізнав.

І що мене дивувало ще більше — з яким спокоєм і ввічливістю відповідала на подібні питання Елла, яка, здавалося, анітрохи не дивувалася такій цікавості. З церемоніальною відстороненістю, дипломатично — відповідаючи, не даючи жодної конкретної відповіді. Гордовито, але без зверхності.

Я захоплювався нею.

— Завдяки їм двом ми й познайомилися, — промовила вона, подарувавши мені погляд, сповнений невимовної ніжності. Щирий погляд, бо мені не вірилося, що такий можна зіграти — це не вдалося б навіть найкращим акторам королівського театру.

І від цього в мене паморочилося в голові.

Здається, я й справді більшу частину часу захоплено мовчав, поки Елла почувалася як риба у воді, розмовляючи з усіма охочими гостями. І я бачив, яке приємне враження вона справляла. Ще б пак! Розумна, з холодною головою й хитрістю, на якій неможливо спіймати. Не всі студенти трималися так упевнено в подібних ситуаціях, відповідаючи на каверзні запитання. Елла, звісно ж, була найкращою з них. В усьому.

І я не міг нічого з собою вдіяти: уявляв її поруч із собою в злотинському тронному залі. Уявляв, у який захват прийде моя матінка, щойно побачить Еллу. Вона б точно сподобалася всьому злотинському народові.

Боги милостиві, злотинці полюбили б Еллу так само сильно, як я її поко…

— А ви? — звернулася до мене заможна пані, що міцно тримала свого благовірного під руку. — Також нащадок заможного роду?

— Не такого заможного, як рід Потоцьких, — кривив я душею із солодкою усмішкою, відволікаючись від думок. — Утім, на статки родини не скаржуся. Мій батько багато працював, щоб мати ці багатства.

Елла на таку заяву сором’язливо засміялася й притислася головою до мого плеча, зітхнувши:

— Ох, не слухайте його, ясна пані! Він аж занадто сором’язливий, — пояснювала вона усміхнено таким тоном, немов довіряла таємницю. — Будь ласка, не дражніть його ще більше, інакше він вигадає, що з заможного в його роді тільки прізвище, а це зовсім не так!

— Сором’язливість чоловіка не прикрашає, — гмикнув благовірний, якого досі тримали під лікоть.

Елла на це простодушно знизала плечима, знітено почервонівши, перш ніж вимовити:

— Мені все подобається.

Ох, що ж мені робити, щоб так не червоніти й не тремтіти?

Я знову глянув на Еллу — задоволену власними словами й реакцією, яку вони викликали. Стиснув її руку у своїй долоні, підніс до губ і ніжно торкнувся, спостерігаючи, як вона піджимає губи, що самі собою розповзаються в усмішці.

— Ти перебільшуєш, моя люба, — промовив я й усміхнувся, коли Елла, зашарівшись від моєї уваги, відвернулася.

Заможна пані, схопивши свого благовірного, пішла чіплятися до інших гостей.

— Певен, я не настільки ідеальний, яким ти мене бачиш.

— Зараз я тебе взагалі не бачу, — бовкнула вона насмішкувато, а тоді зиркнула на мене й додала: — Мій милий.

Ох, як мені серце затьохкало! Куди знову Тео подівся? Мені терміново потрібно щось випити.

Ми пробралися між людьми далі. На щастя, ті не менш охоче прагнули теревенити й з винуватцями урочистості. Я скористався нагодою втекти від зайвих очей, а заодно й Еллу з собою прихопити.

— Ти хочеш щось випити? — поцікавився я, щойно перед нами з’явився слуга з тацею.

Елла хитнула головою.

— А їсти?

— Мені нічого не потрібно, Тадеушу, — запевнила вона. — Усе пречудово.

— Дійсно?

Вона кивнула й закусила губу, перш ніж пояснити:

— На мій власний подив, я отримую суцільне задоволення.

— Що ж, тоді я дуже радий, — мовив я лагідно, повівши нас обох подалі від натовпу.

Музика більше не лунала для нас так гучно. Не траплялися слуги й гості. Ми опинилися в тій частині садка, де стояла літня альтанка й фонтан, який у зимову пору не працював. Утім, навіть без води садівники добряче попрацювали — замерзлі потоки нагадували вишукані льодові скульптури.

— Хочеш присісти? — поцікавився я, коли Елла зітхнула.

— Ні, — уперто відмовилася вона, попри те що мала б уже втомитися після довгого стояння й розмов. Зрештою, вона досі була слабка. — Мені подобається гуляти.

— Мені подобається гуляти з тобою.

Елла з кривою усмішкою скосила на мене очі.

— Та що ви кажете, пане Рожмберку? — ненатурально зітхнула вона, сяючи усмішкою.

Я не стримав своєї й зупинився, розвертаючи Еллу до себе.

— Усі від вас у захваті, панянко Ворлякова, — оголосив я.

Елла гмикнула, а я без докорів сумління зізнався:

— А я — в захваті від тебе.