11.3

♕

Тадеуш не брехав. Аліція заявилася до моєї кімнати ні світ ні зоря, допомогла мені привести себе до ладу й вивела на вулицю, коли тільки-но почало світати. Холодне повітря вдарило мені в обличчя, і, мушу зізнатися, мені стало значно легше. Я нарешті вдихнула на повні груди, дозволила морозному подиху торкнутися легень і відпустила напруження, гордо розправивши плечі, поки Аліція вела мене вперед під лікоть садом маєтку.

— Сподіваюся, завтра буде сонячно, — зауважила Аліція, стежачи за сірими хмарами, що повільно пливли небом.

— Навіть якщо піде сніг, атмосфера буде більш ніж чарівна, — запевнила я, й Аліція стисла мою долоню у своїй. — Тут сидітимуть гості?

— Так, — Аліція усміхнено кивнула й вказала рукою вбік. — А ось там гратимуть музики. Між іншим, я можу допомогти тобі з підготовкою весілля. Коли воно, до речі, відбудеться?

Я схвильовано прочистила горло, давши собі мить, щоб підрахувати в голові дати.

— Наступного місяця, якщо нічого не зміниться, — розгублено мовила я, і Аліція, вловивши мою інтонацію, засміялася:

— Не переймайся через весілля, Елло, — вона підморгнула мені й повела вузькими доріжками. — Якщо ви з Його Світлістю любите одне одного, жодні перешкоди не стануть вам на заваді.

Що ж, напевно, Аліція мала рацію. Утім, вона не знала, що весілля — це вигадка, яку ми з Тадеушем регулярно використовуємо задля власних цілей і користі. Не зі зла, звісно, просто тому, що ця карта працює значно ефективніше за інші — особливо у Варкаському королівстві.

Аліція чекала моєї реакції, тож я нерішуче кивнула й додала:

— Я на це дуже сподіваюся.

Ми раптом зупинилися. Я повернулася до Аліції й помітила, що вона дивиться на мене якось дивно, насупивши брови. Вона схилила голову, стиснула губи й запитала:

— Ти кохаєш його?

Ох, знову це питання. Та цього разу я зорієнтувалася значно швидше.

— Авжеж, кохаю.

— Справді? — брови Аліції злетіли вгору. — А от мені здається, що ти намагаєшся заперечити власні почуття. Ніби тобі не подобається те, що ти відчуваєш. Щось не дає тобі спокою. Знаєш, ти можеш поділитися зі мною — зрештою, я майстер із заперечення почуттів. Можеш спитати Вітольда, він підтвердить.

Я не збиралася ні в кого нічого питати, бо точно знала: я не була закохана. Я не могла закохатися в якогось там принца — хай навіть злотинського, — який переслідував власні цілі й збирався досягти їх, використовуючи мене. І хай він уже не здавався мені зухвалим пройдисвітом чи пихатим розбещеним парубком, який робив, здається, все, аби вивести мене з себе, — я не могла дозволити собі сприймати його інакше.

Це означало б, що я програла битву, в якій навіть до кінця не розібралася.

І хай усе, що про нього говорять, — правда. Можливо, він справді відчуває до мене щось недоречне — нехай. Мені ж про це нічого не було відомо. А що, як я — лише чергова іграшка в його руках? Скільки заручин уже розірвав злотинський принц Тадеуш? Боги милостиві, добре, що ми з ним були заручені лише на словах — та й то заради гри на публіку.

Я не маю права щось до нього відчувати. І хай моє дурне серце не калатає щоразу всупереч цим словам.

Навіть якби я закохалася в Тадеуша, я б ніколи в житті йому про це не зізналася. Не варто доводити іншим, що програла не лише в битві, а й самій собі.

Аліція зітхнула трохи розчаровано, та швидко повернула усмішку й притислася плечем до мене.

— Не хочеш говорити — не треба, — щедро дозволила вона, шмигнувши носом. — Щось мені вже прохолодно. Готова повернутися назад? У нас, зрештою, ще купа справ.

Я розгублено глянула на неї й насторожено поцікавилася:

— Яких ще справ?

— Що ти маєш на увазі — яких? — фиркнула Аліція. — Обрати тобі вбрання, звісно!

Я хитнула головою.

— У мене ж нічого немає…

— Не біда! — жваво вигукнула Аліція, ледь не підстрибуючи на місці. — Везти тебе до міста зараз не найкраща ідея, тож я з радістю позичу тобі щось зі своїх речей. Ми з тобою схожі за фігурою, а зростом ти лише трохи нижча за мене — точно підберемо щось.

Вона гмикнула, щось обмірковуючи, поки ми прямували дорогою назад до маєтку. А тоді видала таке, що хоч стій, хоч падай:

— Щось магічне, наче з зимової казки, і таке, від чого в Його Світлості точно щелепа відвисне.

♕

Аліція у своїй сукні виглядала неперевершено. Пишна, розшита блискучими камінцями, з рукавами, гідними вбрання справжніх принцес. Служниці подбали про її зачіску: підняли волосся вгору й додали кілька самоцвітів, завдяки яким лише кілька хвилястих пасм обрамляли дівоче обличчя. Туфель на низькому підборі не було видно під спідницею, але й ті, здавалося, блищали.

Я лише приголомшено розтулила губи, коли побачила Аліцію. Звісно, я допомагала їй із нарядом і була присутня, коли служниці творили казкові речі з її темним волоссям, однак згодом і мене відвели до кімнати, щоб переодягнутися й підготуватися. І тепер, коли я знову побачила її, мені забракло слів, щоб описати цю красу.