11.2

♕

Час для мене здавався таким тягучим, що я швидко потрапила в петлю, з якої не могла вибратися й второпати, день зараз чи ніч. Здається, я весь час спала, лише іноді прокидаючись, коли хтось приносив поїсти або перевдягав мене. Хоч як я намагалася втриматися у свідомості, та постійно вислизала з-під власних пальців, мов вода — між іншим, мені навіть якимось дивом вдалося заснути у ванній кімнаті; добре, що Ірена вчасно здійняла галас. Утім, щоразу, як я знову засинала, немов потрапляла в небуття, повне сновидінь.

Ті сновидіння точно не були жахіттями — ні. Та я їх не розуміла. І щоразу, варто мені лиш заплющити очі, проживала те ж саме.

Я бачила кількох дітей — двох хлопчиків і дівчинку, які носилися поміж великих кущів, усіяних квітучими червоними квітами. Надворі було тепло, як у найприємніші дні пізньої весни — перед початком літньої спеки. Навколо лунав сміх, щирий і дзвінкий, що наздоганяв мене щоразу, як я крутила головою. І попри все це я не відчувала себе в безпеці.

І темноволоса кучерява дівчинка — також.

Здавалося, крихітку щось тривожило. Вона дивилася на свої руки й мовчала, закусивши губу, ніби ледве стримувалася, щоб не заплакати. Я відчувала її тривогу власним серцем і, хай як намагалася простягнути до неї руки, підхопити або бодай наблизитися, — мені це не вдавалося.

Потім дівчинка раптом підняла голову на чужі голоси й подивилася просто на мене великими допитливими оченятами темно-зеленого кольору, мов вічнозелений ліс. Не маю уявлення, що сталося, та вона зробила глибокий вдих і заспокоїлася, хоч і схлипнула носом.

Я озирнулася на її рятівника й із подивом помітила старшого хлопчика із золотавим волоссям, яке кумедно кучерявилося в нього на голові — мов корона, що була йому завелика. Саме він став причиною того несподіваного спокою, який я відчула в собі водночас із крихітною дівчинкою. Хлопчик присів перед нею, взяв за руку й подув на пальці, викликавши в неї сміх.

Я видихнула, хоча й не затримувала подиху.

Дівчинка знову була в безпеці.

І я теж була в безпеці.

Коли я вкотре розплющила очі, за вікном уже було темно. Світла від свічки не вистачало, щоб розгледіти час на годиннику. Я зітхнула й потерла очі, лише тепер помітивши, що в кімнаті я не одна.

— Ти мусиш спати у своєму ліжку, — пробурмотіла я, щойно зустрілася поглядом із пильними очима Тадеуша.

— У тебе зручне ліжко, — відповів він, витягнувши руки вгору й розминаючи спину. Не знаю, як довго він тут просидів, але робив це в моїх ногах і в дуже незручній позі.

Я закотила очі.

— Впевнена, твоє ще зручніше, — бовкнула я й помітила, як Тадеуш фиркнув, не приховуючи задоволення.

— Не соромся перевірити, — додав він, але, помітивши мій скептичний погляд, полишив цей задум. — Тобі щось снилося. Ти металася. Я прийшов посидіти з тобою і, схоже, сам випадково задрімав. Знаєш, таке часто стається.

— Тоді чому б тобі не піти й поспати як слід?

Тадеуш не відповів, лише склав руки на колінах і зціпив пальці між собою.

— Тобі снилося жахіття? — спитав він, і я фиркнула.

— У вас прийнято відповідати питанням на питання?

Губи Тадеуша розтягнулися в зухвалій усмішці.

— Тільки на питання чужинців, — мовив він, змірявши мене поглядом; між його бровами з’явилася зморшка. — Отже, жахіття?

Я невпевнено хитнула головою, стиснувши губи.

— Це не було жахіття.

— Надто приємним воно теж не виглядало, знаєш-бо.

Знаю. Я й сама це відчувала.

Та дівчинка зі сновидіння, здається, точно знала, кому можна довіряти.

А от я — поки що ні. Ані людям навколо себе, ані собі.

Я знервовано ковтнула слину й відвернулася.

— Чи не міг би ти мене залишити?

Обличчя Тадеуша спохмурніло. Він відсунувся й сів на край ліжка.

— Я щось зробив не так? — спитав він, і за цими словами я раптом відчула дещо більше: страх і занепокоєння, які, здавалося, чекали лише на мою відповідь.

Річ у тім, що він нічого поганого не зробив. Ну, тобто якщо не зважати на те, як я опинилася бозна-де, двічі ледь не спіймала шальну кулю, а тепер злягла з лихоманкою в незнайомому для мене містечку, серед людей, які так гостинно впустили нас не лише у своє життя, а й у власне свято — легко й невимушено, немов так і мало бути.

— Я хочу побути одна.

— Я можу пересісти в крісло…

— Геть одна, Тадеушу.

Він серйозно подивився на мене, і я витримала цей погляд так рішуче, як ніколи раніше.

— Ти впевнена? — спитав він наостанок.

Я кивнула. Тадеуш зітхнув і додав:

— Поклич мене, якщо я тобі знадоблюся. До речі, Аліція планує завтра вивести тебе на прогулянку.

— Гаразд, — слабко погодилася я. Прогулянка, мабуть, не завадить — хоч мізки провітрю й м’язи розігну. — Солодких снів, Тадеушу.