Розділ 11

Елла

Він був занадто близько — серце калатало як скажене, щоки горіли, а я боялася зробити зайвий рух, через який Тадеуш міг відсторонитися.

Він був водночас і недостатньо близько, і я не могла зрозуміти, коли саме втратила контроль над собою та власними думками.

Напевно, це все було відлунням лихоманки — і гарячі щоки, і прискорене серцебиття, і тремтливе дихання, що виривалося з мене в очікуванні миті, коли його губи торкнуться моїх.

Боги, якби він поцілував мене просто зараз, я б його не відштовхнула. А в тому, в чому боялася зізнатися навіть собі, — я б притягла його ще ближче, ніжно обхопивши його щоки.

Ой, лишенько. Що ж це зі мною відбувається?

Хтось постукав у двері. Тадеуш стис губи й заплющив очі, видихнувши. Я затамувала подих, усвідомлюючи, як розчарування підкрадається до горла.

Я мала б відповісти — крикнути, озватися до непроханого гостя, та натомість мовчала, стежачи за Тадеушем. Той потер рукою обличчя, розплющив очі й зиркнув на мене з дражливою усмішкою.

Мені перехопило подих.

— Відгукнися, — сказав він тихо, опаливши мене гарячим диханням, і підвівся.

Перетнувши кімнату, Тадеуш сів у крісло, в якому я бачила його вранці, закинув ногу на ногу й заклав руки за голову. Він кивнув — мовляв, нумо, Елло. Саме тоді пролунав ще один стукіт.

Я, прочистивши горло, підтягнула до себе ноги, раптом відчувши холод, і крикнула:

— Заходьте!

Мила служниця неспішно відчинила двері кімнати й завезла всередину невеликий столик на колесах.

— Маю надію, що пані зголодніла, — сказала вона, щиро усміхнувшись. — Вам потрібні сили, щоб відновитися.

Я кивнула й припіднялася на ліктях, досі відчуваючи слабкість у кістках. І вона, за словами лікаря, протримається ще щонайменше кілька днів.

— Дякую велике, але мені не хочеться їсти…

— Тобі потрібно їсти, — озвався з крісла Тадеуш, добряче налякавши служницю, яка спершу його не помітила.

Та зойкнула, приклавши руку з рушником до серця, а Тадеуш геть безсовісно помахав їй рукою з блискучою усмішкою.

— Сили тобі не завадять.

Служниця почала відкривати переді мною металеві кришки зі страв. Я приголомшено дивилася на таку кількість їжі. Живіт зрадницьки скрутило, немов він давно нічого не бачив. Насправді ж ні! Здається, ми гостювали у пані Вуйцік лише одну ніч тому.

— Не соромтеся, ясна пані, — звернулася до мене служниця. — Я зараз ще другу порцію привезу… мені ж сюди подавати?

Я помітила, як у Тадеуша заблищали очі. Він ледь не потирав руки, губи розтулилися, та він і слова не встиг мовити.

— Сюди, Ірено, — скомандувала Аліція, заходячи до кімнати. — Я снідатиму тут, разом з Еллою.

Ірена змахнула руками, і рушничок повторив цей рух.

— А як же ж…

Аліція теж помітила, що я не одна. Та її обличчя не змінилося — вона не здивувалася присутності Тадеуша. Лише закотила очі, немов він був дрібною незручністю, й на правах господині розпорядилася:

— Думаю, Його Світлість не образиться, якщо цього разу я складу компанію його нареченій. Бо мені страшенно кортить познайомитися з нею ближче.

Її погляд зупинився на мені.

— Ти ж не проти моєї компанії, Елло?

Я широко усміхнулася — Аліція мені страшенно подобалася.

— Анітрохи, — відповіла я й почула, як Тадеуш важко зітхнув, підводячись.

— Ну, якщо мене тут ніхто бачити не хоче… — почав було він, та Аліція різко перебила:

— Вітольд снідає внизу.

Тадеуш витріщив на неї очі, кліпнув, але зрештою здався. Перед виходом він ще раз глянув на мене — без образи, з тією усмішкою, від якої стискалося серце.

Щойно двері за ним і служницею зачинилися, Аліція видихнула й уперла руки в боки.

— Не відходить від тебе ані на крок, — роздратовано мовила вона, хоча я вловила в її словах добре приховану ніжність. — І такий упертий — жах. Прямо як Вітольд. Дивно, що ви двоє взагалі ладні терпіти одне одного… Хоча ні, добре, що Його Світлість закохався саме в тебе — ти тримаєш його в їжакових рукавицях, а йому це не завадить…

Я вдавилася повітрям і приголомшено глянула на Аліцію, яка, здавалося, зовсім не помічала моєї реакції. Мені палали щоки — і лихоманкою цього вже не прикриєш.

— Закохався? — прохрипіла я й ледь не вдарила себе по лобі.

Та Аліція або не помітила цього, або майстерно вдавала.

— Звісно ж, закохався, дурненька! — легковажно фиркнула вона. — Ти б бачила його, коли він приніс тебе сюди. Весь мокрий, холодний, без пальта, в одній лише тонкій сорочці…

Мене ніби крижаною водою облили.

Я погано пам’ятала вчорашній день. Знала лише, що мені було боляче, що я не могла зрозуміти власних вчинків і що мені було страшенно холодно. Здається, я час від часу прокидалася, але не могла второпати, де перебуваю. Натомість чітко пам’ятала сон, який снився мені, здається, весь цей час — я то виринала з нього, то знову поринала.