10.3

♕

Усе сходилося. Звісно ж, полювання було за Еллою. Ще тоді, у купе, той покидьок наставив пістолет на неї, а не на мене, та я цього не помітив. Це добре пояснює, чому на станції перші постріли теж летіли в бік Елли, а не в мій. Не тому, що вона намагалася втекти, і не тому, що я був схований за потягом.

Елла була ціллю від самого початку.

— Ти забуваєш важливу річ, Тадеушу, — сказав Вітольд, зітхнувши. — Я розумію, чому вони позарилися на твою голову, але твоя наречена…

— Я певен, що Елла — варкаська принцеса, — визнав я неохоче. — І тепер, коли я думаю про це, все стає на свої місця.

— Ні, не стає, — насупився Вітольд. — Мушу зізнатися, що я нічогісінько не розумію.

Я спинився, обійшовши перед цим кабінет Вітольда, певно, принаймні десять разів. Страх ковзав мені під шкірою, і я ніяк не міг цього відчуття позбутися. Мені було б байдуже, якби полювання було за моєю головою — ну, не те щоб байдуже, але раніше я не відчував такого гидкого страху, який немов щупальцями охопив моє серце.

— Увесь Варкаш знав, що злотинці скоро приїдуть, — заледве вимовив я. — Звісно, ніхто й не підозрював, що разом зі знаттю прибуде хтось із королевичів. Однак хтось був націлений на Еллу, немов знав, що її ще ніхто не перевіряв. Точнісінько вгадав, де і коли ми будемо. Хтось стежив за нами від самого початку, бо таких випадковостей не існує. Комусь було відомо, що ми поїдемо, комусь…

Боги милостиві! Та я його голими руками придушу, хай тільки мені трапиться!

Пальці самі стиснулися в кулаки.

— Тадеушу, не лякай мене.

— У мене до тебе буде ще одне прохання, — звернувся я до нього крізь міцно стиснуті зуби, з останніх сил стримуючись, щоб чогось не рознести. — Ти, здається, у варкаській Раді освітою та молоддю опікуєшся?

— Не зовсім освітою, але можу попросити, — відказав Вітольд з кривою усмішкою. — Міністр освіти й молоді мені якраз кілька послуг винен.

— Попроси усунути з посади ректора Варкаської академії. Так, щоб він на жодну іншу хорошу посаду в жодній з академій не потрапив. І нехай перевірять спорожнілу казну — чи не опинилося золото в чиїхось кишенях. Кару для нього, думаю, вигадаєте самі, але мені б дуже кортіло отримати звістку, коли він отримає по заслугах.

Вітольд усміхнувся і кивнув.

— Залюбки.

Та дещо все одно не сходилося. Нехай ректор комусь розтриндів про злотинського викладача, який надибав і забрав студентку його академії — нічого підступного конкретно в цьому немає. Усе залежить від того, кому він це розтриндів. Бо якщо ще хтось поклав око на Еллу, ще хтось, хто мав такі самі думки, хто був певен, що вона — справжня принцеса…

Ох, дідько!

— Ми не можемо повернутися назад, — визнав я, яскраво уявивши, як на таку новину відреагує Елла.

Про варкаського короля Янека варто забути принаймні на деякий час, а то й назавжди. Найкращим варіантом для неї зараз є поїхати у Злоту, щойно їй стане краще. Разом зі мною, далеко від варкаських королівських інтриг, частиною яких вона геть не випадково стала. Дійсно запропонувати їй вийти за мене заміж. Забезпечити її захистом і підтримкою не абикого, а злотинського принца й майбутнього короля.

Це не буде їй до вподоби.

— Я думаю, вам не варто поспішати, — замислено мовив Вітольд. — Залишайтеся тут, хоча б на перший час. Ніхто сюди не сунеться — ми достатньо далеко від центральної частини. Тим паче ми будемо раді, якщо ви приєднаєтесь до нас на святкування. В Аліції мало подруг, тож вона буде щаслива, якщо твоя наречена буде поруч з нею…

Я приголомшено кліпнув очима.

— Якого ще святкування?

— Нашого з Аліцією весілля, авжеж, — Вітольд погано приховав сором’язливу усмішку. — Запрошено тільки близьке родинне коло й кілька моїх друзів. І святкування відбудеться тут, у повністю захищеному маєтку.

— Я сподіваюся, ваш король не один із запрошених гостей?

Вітольд криво усміхнувся й знизав плечима:

— Король може з’явитися тут будь-якої миті, — пояснив він простодушно. — Наш король — незвичайний чоловік, і порядки в нього не дуже королівські після років, які він провів у так званому вигнанні. Він добрий, щедрий і товариський до вірних йому людей. Якщо він раптом з’явиться на нашому весіллі, то лише для того, щоб сердечно нас привітати, а не розшукувати власну сестру. До того ж… наскільки я розумію, ми досі не впевнені, що твоя наречена дійсно варкаська принцеса?

— Ні, — підтвердив я, хитнувши головою.

— Тоді й він одразу не здогадається, — запевнив Вітольд. — Якщо приїде, звісно, у чому я дуже сумніваюся.

Що ж, я на це дуже сподівався.

— Ясний пане! — у дверях з’явилася служниця, яка, схиливши перед нами голову, відрапортувала: — Ясна пані веліла передати, що вона проводила лікаря й відправила його до міста візником.

— Як Елла? — спитав я, затамувавши подих, і випустив його, щойно почув:

— З панянкою все добре, але наступні кілька днів вона має провести в теплі й спокої.