10.2

♕

— Ваша Світлосте! Ваша Світлосте, прокиньтеся!

Здається, я прокинувся не надто вдало — здригнувшись від несподіванки, недоладно змахнувши руками в повітрі й ледве роздерши очі. Мить я намагався зрозуміти, де знаходжуся, допоки не сфокусувався на обличчі Аліції переді мною. Та стояла з насупленими бровами і з руками, схрещеними на грудях, через що тривога швидко розрослася в моєму тілі. Я глянув убік від неї — туди, де стояло ліжко, і зустрівся поглядом з Еллою.

Боги, я й не помітив, як заснув.

— Ваша Світлосте, — повторила наполегливо Аліція, і я насилу відвернувся від мовчазної Елли, що спостерігала за мною. — Чи не могли б ви вийти?

— Навіщо?

Аліція гмикнула, як мені здалося, незадоволено, однак на її обличчі розквітла хитра усмішка.

— Гадаю, мені не варто це пояснювати, та коли ви вже питаєте, то я збираюся переодягнути вашу наречену.

Ох.

Я кліпнув очима й провів рукою по обличчю. Шию й плечі тягнуло від незручної пози. На майбутнє урок для мене — не варто засинати сидячи, навіть якщо дуже хочеться.

Неспішно підводячись під веселим поглядом Аліції, я сором’язливо й геть невпопад кинув:

— Покличте мене, якщо щось…

— Думаю, ми впораємося! — відрізала Аліція жваво, і я помітив, як Елла марно намагається сховати усмішку, відвернувшись у подушку.

Побачивши це, тягар на плечах, який ліг на мене напередодні, дозволив нарешті вдихнути на повні груди.

— Де Вітольд? — спитав я вже перед дверима.

— Поїхав за лікарем, — побачивши мій стривожений погляд, вона додала: — Про всяк випадок, щоб перевірити, що з Еллою дійсно все добре й ніяких неприємних ускладнень не буде. Він поїхав ще вранці, скоро повернеться.

Я кивнув — варто буде подякувати Вітольду та його нареченій пізніше, а тоді вийшов. Потрібно було знайти Тео, бо вчора я так до нього й не дістався. Знаючи молодого секретаря, він або буде у виділеній для нього кімнаті, або тинятиметься десь на кухні.

— Тео! — я-таки знайшов його, коли він ласував якимось десертом в їдальні. — Боги, ти ніколи не здавався мені прожерою!

Тео простодушно знизав плечима.

— Коли ще я матиму змогу скуштувати іноземну кухню?

— Знайди мене потім, — сказав я, зітхнувши. — Що раніше, то краще.

— Так уже й бути! — погодився Тео з набитим ротом, і я залишив його в спокої.

Варто було обміркувати багато речей. Хоча, зізнатися, думалося мені погано.

Кому, до біса, здалася моя голова? З короною я чи без — на троні сидить мій батько, який найближчі десять років витерпить правити, якщо буде потреба. Звісно, вже був час передати правління в мої руки, але якщо мене приб’ють по дорозі, одразу ж трон ніхто не отримає. Батько не піддасться — хай навіть не намагаються.

А мені треба було негайно щось вигадати — навряд чи нам вдасться пережити ще одну стрілянину, а я відчував, що наступна буде кровожерною.

Я зітхнув і підійшов до вікна.

Що там казав Тео вчора? Він бачив, як куля летіла мені в голову. Я ж цього навіть не помітив, бо бачив, як…

Ні, зачекайте-но: цього бути не може!

Мені в грудях раптом злякано тьохнуло серце одночасно з тим, як двері за спиною відчинилися.

— Ваша Світлосте! — до кімнати увійшов Тео з набитим пузом і щасливою ситою усмішкою. — Мені взяти записник?

Я хитнув головою, приголомшений власним усвідомленням.

— Ні, записник тобі не знадобиться.

— То я можу сісти? — Тео схилив голову й сором’язливо зазначив: — Бо мені щось трохи важко після їжі стояти…

Чесно кажучи, я Тео майже не слухав, тому лише махнув рукою й дозволив:

— Сідай, так уже й бути.

Боги милостиві, який же я дурний! Королівський бовдур — це точно!

— Вам знову погано, Ваша Світлосте? — перелякався Тео, коли я озирнувся до нього. — Що це з вами таке? Увесь час то червонієте, то бліднієте… певно, то варкаське повітря такий вплив на вас має.

Що ж, тут я був готовий заперечити — варкаське повітря було ні до чого.

Я прочистив горло.

— Тео, Вітольд ще не повернувся?

— Пан Потоцький? — перепитав Тео й гмикнув. — Здається, ще ні. Мені піти спитати, чи господар уже вдома?

— Будь ласкавий, піди спитай.

Я не звернув уваги, як двері знову грюкнули — на цей раз Тео вийшов. Не помітив і того, як одна зі служниць зайшла й щось нерозбірливо спитала, що я неввічливо пропустив повз вуха. Я отямився, лише коли почув голоси у коридорі й визирнув, помітивши Тео, що розмовляв з Аліцією, поки що Вишневецькою.

Аліція глянула на мене й підібгала губи.

— Вітольд тільки-но приїхав, — сповістила вона. — Я провела лікаря до Елли.

Я кивнув.