Розділ 10

Тадеуш

Серце стискалося, грудина боліла, повітря в легенях бракувало, і я, схоже, ніколи в житті не забуду цей день.

— Усе буде добре, — Вітольд стиснув моє плече й простягнув склянку з алкоголем. — Випий, зігрійся, інакше й сам захворієш.

— Я не можу…

— Можеш, — наполягав Вітольд. — Не хвилюйся, Тадеушу. Аліція піклується про неї, ти можеш їй довіряти.

Я довіряв. Чесне слово, не було зараз людей у світі, яким я довіряв би життя Елли більше.

— Я маю повернутися…

Рука Вітольда надавила мені на плече.

— Сиди, Світлосте.

Я не міг сидіти. Я вже засидівся в потязі, спостерігаючи, як Елла повільно вислизає від мене в руки лихоманки. І це після того, як вона, маючи всі шанси на втечу, повернулася.

Повернулася до мене.

— Сьогодні ваше життя врятувало тільки диво, Ваша Світлосте, — сказав мені Тео в потязі, погано приховуючи тремтіння. — Я бачив ту кулю, яка летіла вам просто в голову… тільки диво.

І диво те лежало на полиці навпроти, відвернувшись від мене, немов намагалося сховатися й зникнути.

— Ти хороший стрілець, Тео, — похвалив я його й кивнув. — Ти молодець.

— Якби не ясна пані, Ваша Світлосте, мені стріляти було б уже запізно.

І це була правда.

Я не міг повірити, що вона це зробила. Вона була так близько до того потяга, що я навіть був готовий дозволити їй утекти, якщо вона цього хотіла. Звісно, я б потім шукав її — але лише щоб упевнитися, що з нею все добре. А потім почалася стрілянина, і я більше не міг стояти.

Не міг.

І не міг всидіти в потязі, стискаючи револьвер між пальцями, готовий стріляти в будь-кого, хто матиме сміливість зайти в наше купе без запрошення. Без зволікань.

А потім Елла мовчала. Майже не ворушилася, немов їй боліло так сильно, що вона не могла з цим упоратися. Нам залишалося їхати не менше семи годин, коли я вирішив розбудити її й нагодувати, але мене спіткало нове потрясіння — Елла горіла.

Про жодні сім годин не могло бути й мови. Ми зійшли з потяга за дві.

Вітольд сів навпроти мене. Його кабінет поринав у напівморок, який освітлювали три свічки на столі між нами. Я пам’ятав цей кабінет — той, що колись належав його батькові: стіл з червоного дерева, стільці й крісла, оббиті дорогою шкірою, і величезна бібліотека, яку їхня родина збирала протягом багатьох років.

Як ми з ним познайомилися? Ах так — здається, його батько вирішував якісь справи з моїм у нашому палаці.

Я випив алкоголь і скривився, коли горло обпекло.

— Що це, до біса, таке?

— Настоянка, — пояснив Вітольд, хитнувши своєю склянкою. — Зігріє тебе, і дай боже, щоб після цієї витівки ти залишився здоровим.

Тепло справді з’явилося десь глибоко всередині, хоча змерзлим я себе й не відчував — зрештою, Вітольд позичив мені свій одяг і змусив переодягнутися. Та серце моє все одно було не на місці. Я відчував провину, яка роз’їдала мене зсередини.

Я не був благородним і не мав благородних цілей, вирушаючи в цю подорож з наміром знайти варкаську принцесу. І вже точно не був настільки благородним, щоб повністю відмовитися від цієї ідеї. Та моє бажання показати Еллу варкаському королю й за будь-яку ціну одружити її на собі згасло.

Нехай вона й не принцеса, одруження зі мною означало б постійну небезпеку. Елла стала б першою під ударом — а вона цього не заслуговує. Поруч із нею має бути хтось, хто ставитиме її на перше місце, захищатиме й матиме значно благородніші цілі, ніж я. Хтось, хто підтримуватиме її рішення й амбіції, не заважатиме їй реалізовувати себе та змінювати світ на краще.

Елла заслуговує на когось кращого. Того, хто ставитиме її інтереси понад усе.

Двері відчинилися, і я повернув голову водночас із Вітольдом.

— Усе має бути добре, — запевнила Аліція, склавши руки на спідниці. — Подивимося, звісно, як вона почуватиметься вранці…

— Ми можемо поїхати по лікаря зранку, — серйозно додав Вітольд. — Раптом твоїй нареченій стане гірше.

Я хотів було виправити його, та язик не повернувся. Ніяка мені Елла не наречена й ніколи не буде. Втім, зважаючи на те, як усе виглядало, такий висновок був логічним.

Я вдихнув крізь ніс, відставив порожню склянку на стіл і підвівся. Аліція охнула:

— Куди це ви, Ваша Світлосте? Елла навряд чи прокинеться до ранку…

— Це правда, Тадеушу, — підтвердив Вітольд. — До того ж тобі теж потрібно відпочити.

Відпочити? Навіть якби я хотів спати, я не зміг би зімкнути очей. До того ж мені потрібно було поговорити з Тео про наші подальші дії.

— Відпочину, — пообіцяв я відсторонено й вийшов.

Я чув, як Вітольд просив свою наречену не втручатися й залишити мене в спокої. Чув і те, як вона впевнено заперечила, зауваживши, що чоловіки мали б частіше користуватися розумом. Та зрештою залишилася з ним у кімнаті.