9.4

♕

Мабуть, я переоцінила власні здібності, бо варто було мені перетнути поріг купе, як я недоладно впала на полицю, попри те, що Тадеуш досі тримав мене в своїх руках. Відбиватися більше не було сил, тому коли руки Тадеуша ковзали моїм тілом у пошуках травм, я покірно сиділа, відвернувшись до вікна. А коли він відпустив, нерозбірливо прокоментувавши дірку від кулі на плечі мого пальта й сукні та впевнившись, що я легко відбулася подряпиною, лягла, відвернувшись від них, і обійняла себе руками.

Мені палало обличчя. Образа на саму себе підступила жовчю до горла. Марно вже намагатися щось виправити. Я втратила свій шанс, тож звинувачувати можна лише себе. Не хотілося ні кричати, ні битися — лиш хай залишать мене у тиші та спокої. Хай не чіпають, не говорять до мене. Може, бодай так вдасться уявити, що нічого не сталося.

Я щільніше запахнула края пальта на собі й видихнула, заплющивши очі.

Напевне, я випадково задрімала, бо коли з великим зусиллям розплющила очі наступного разу, мені все боліло. Я не могла зрозуміти, де перебуваю й що відбувається, лиш ритмічне хитання продовжувало заколисувати. Щоправда, чомусь тремтіла, шкіру проймав озноб. Чому так холодно? Невже не можна зачинити вікно?

Схоже, я знову дозволила очам заплющитися, бо над вухом стурбовано попросили:

— Подивися на мене, Елло!

Хіба я не дивилася? Може, мені й не потрібно нічого бачити? Цілком вистачало теплої руки, яка ніжно торкалася моєї щоки й прибирала з обличчя пасма волосся, що неохайно впали на щоки та лоб. Цей доторк огортав мене теплом, якого так не вистачало.

— Будь ласка, Елло.

Я насилу розплющила очі, нічого перед собою не розібравши. Погляд був немов застелений щільною пеленою, що заважала пригледітися до навколишнього середовища. Щось над моєю головою клацнуло, і світло боляче вдарило в очі, від чого я мимоволі зашипіла.

Голос над головою вилаявся. Тепер уже дві теплі руки обхопили моє обличчя з обох боків. Я ніжилася від цього тепла, немов крига, яка охопила тіло, почала танути. Однак холод нікуди не подівся. Я, зненацька відчувши слабкість, заледве підтягнула до себе ноги й скрутилася, намагаючись зігрітися.

— Елло, ти мене чуєш? — схвильовано спитав голос, після чого теплі пальці торкнулися мого чола.

Чую, звісно.

— Мені холодно, — слабко прихрипіла я, і це все, на що мене вистачило.

— Тебе лихоманить, — пробурмотів голос над моїм вухом, а потім мені здалося геть неможливе — неначе чиїсь губи ніжно торкнулися мого чола. І що ж, я була впевнена: мене дійсно лихоманило ще й так сильно, що будь-що могло здатися. — Боги милостиві, така гаряча…

Гаряча? У такий холод? Бути не може!

Руки від обличчя кудись поділися. Мені вмить стало ще холодніше, і я мимоволі потягнулась за примарним теплом. Мої пальці перехопили, притисли до чиїхось губ й опалили гарячим диханням, з яким прошепотіли:

— Я подбаю про тебе, Елло. Обіцяю, з тобою все буде добре.

Однак мені вже було добре. Я не відчувала болю в грудині, з яким засинала. Не відчувала жовчі у горлі, з якою карала себе за скоєне. Мені було холодно, однак я вітала цей холод гарячими обіймами, бо він допомагав мені забутися.

А це було саме те, що мені кортіло зробити: забутися. 

Хоч на коротку мить.

♕

Любі читачі, буду дуже рада, якщо ви поділитеся своїми враженнями від прочитаного в коментарях. Мені надзвичайно цікаво дізнатися вашу думку!