9.3

♕

Пані Вуйцік сердечно проводжала нас, попередньо нагодувавши ситним сніданком. Сподіваюся, Тадеушеві все ж вдалося залишити їй пару мішечків із грошима за гостинність, попри її гучні заперечення. Коли ми виходили з будинку, вона махала нам рукою на прощання, стоячи на ґанку, й проводжала нас поглядом із таким виглядом, немов подумки просила Богів охороняти нас на нашому шляху.

Ми не виходили аж надто завчасно. Ранком я тягнула час усіма силами: спочатку розповідала про те, що мій одяг неймовірним чином досі не висох повністю, потім розсипалася в подяках господині за те, що вона позичила мені все необхідне. Тому ми виходили якраз на той потяг, що був мені конче потрібен — точніше, на два потяги, які мали рушити у протилежні сторони.

— Щось ти притихла, — зауважив Тадеуш, і я навмисно проігнорувала стурбованість у його голосі. — Тебе щось непокоїть?

Я хитнула головою, піднявши очі до неба. Сніг, який пішов уночі, так і падав, залишаючи під ногами хрусткий покрив.

— Мені сподобалась пані, — сказала я. — Мила жінка.

— Неймовірна! — з ентузіазмом додав Теодор, зручніше перехопивши саквояжі. — Просто чарівна!

— Ну, про твій особливий захват, Тео, легенди ходитимуть, — усміхнувся Тадеуш. — Я розповім про це Крістіану, будь певен.

— Хто такий Крістіан? — поцікавилася я.

— Татів секретар. Він же — безпосередній учитель Тео.

— І мій керівник, — стенув плечима Тео.

— Взагалі-то, я — твій керівник, — виправив його Тадеуш, вказавши на себе пальцем.

Тео не заперечував:

— Як скажете, Ваша Світлосте!

Звідси й справді було недалеко до станції, але завдяки мені йшли ми впритул. Оскільки напередодні я цілеспрямовано пішла роздивитися околиці й прикинути, скільки мені потрібно часу, щоб усе спланувати, я знала, скільки матиму хвилин у запасі й куди йти, щоб їх не втратити. Тому першою йшла я — сховавши руки, перебираючи пальцями золоті монети в прихованих кишенях і подумки повторюючи план дій.

Якщо моя мовчазність і насторожила Тадеуша, він не подав вигляду, покірно слідуючи за мною. Ми кілька разів завернули, минули кам’яний місточок через вузьку річку, пройшли повз міську площу й практично одразу опинилися на станції.

— Котра година? — озвалася я, і відповідь одразу ж почула від Теодора:

— Пів на дванадцяту, ясна пані.

Я кивнула, гмикнувши собі під ніс. Потяг відправлятиметься за десять хвилин. Вдосталь часу, щоб запудрити їм мізки.

— Тоді йдемо за квитками, — я вказала рукою на порожню касу. — Ми встигаємо.

— Встигаємо, — погодився Тадеуш і попрямував туди першим.

Я скористалася миттю й оглянула станцію. Чотири колії й чотири платформи. Два потяги, як і очікувалося, стояли один навпроти одного — щоправда, через один. Щоб перебігти з одного в інший, доведеться повністю оббігти платформу. Скільки мені на це знадобиться часу? Хвилина? Менше?

З іншого боку в ряд стояли кілька крамничок і адміністративних приміщень. Здається, я навіть помітила маленьке поштове відділення. А що там навпроти?

Величезні двері, немов від складу, щойно зачинялися. А над ними — годинник.

Тадеуш незабаром повернувся з трьома квитками. Я рахувала лічені хвилини до свободи.

— Напевне, варто вже складати речі, — зауважив він, оглядаючи саквояжі. — Звісно, їх небагато, але не хочеться робити це в останню мить.

Цього разу погодилася вже я:

— І то правда.

Ми рушили вперед, до потяга. Я змушувала себе зосередитися, зиркала на годинник і чекала.

Мить настала, коли Тео, віднісши свої два саквояжі, повернувся за саквояжем Тадеуша.

Я поплескала себе по кишенях, насупивши брови.

— Не розумію, — пробурмотіла я, озираючись навколо. — Десь…

Тадеуш обернувся до мене.

— Що відбувається?

— Здається… — я знову плеснула себе по кишенях задля правдоподібності. — Здається, загубила…

— Що загубила? — на переніссі Тадеуша з’явилася складка.

Я відійшла від нього, то розглядаючи засніжену землю, то знову дивлячись на нього.

— Я…

Мої слова перебив гудок потяга. Я вкотре зиркнула на годинник і набрала повні груди повітря.

Зараз або ніколи.

— Що загубила? — наполегливо повторив Тадеуш і потягнувся до мене, та я вчасно вивернулася й промовила, перш ніж побігти:

— Я швидко!

— Куди ти? Елло!

Я не слухала, рахуючи кроки й підганяючи себе. Руки вилетіли з кишень самі собою, і я не втратила ані секунди, щоб озирнутися й перевірити, чи не побіг за мною Тадеуш. Я неслася з усіх ніг до свого порятунку, не зважаючи ані на сніг під ногами, ані на слизьку бруківку під ним, і була до нього ближче, ніж будь-коли, коли в повітрі, крізь гудіння потяга, пролунав глухий постріл.