9.2

♕

Тадеуш брехав, коли сказав, що свій записник він майже не використовує. Тут було безліч записів — усі різного характеру й такі, що ніяк не стосувалися один одного, немов щось просто не давало йому спокою. А він вирішив позбутися тих думок таким чином — записати їх на аркуш, бо папір, як відомо, все стерпить.

Хоча писав він про це легко й зрозуміло, немов не боявся, що хтось захоче прочитати його записи. І оскільки записник уже потрапив мені до рук, я не могла відмовитися від такої нагоди. Так, я, може, не найвихованіша панянка з усіх, але навряд чи Тадеуш дав би мені нотатник, якби там було щось таке, чого мені краще не бачити. Він мав здогадатися, що мені буде цікаво, і я з превеликою радістю суну сюди свій ніс.

Тадеуш писав про все: про угоду, яка мала бути укладена, кілька нагадувань про зустрічі з людьми, імена яких не були мені відомі, про якісь заняття… Ті записи згодом переривалися незакінченим розкладом зустрічей і справ. Кілька порожніх сторінок — і…

Ох, далі був перелік різноманітних дівочих імен, явно варкаського походження. Я мимоволі стиснула сторінку між пальцями, вчитуючись: Елішка Заяць, Елішка Ковальські, Елжбета Левандовські, Елеонор Камінська… У цьому списку була навіть моя подруга Елішка Новак — серед безлічі інших дівочих імен.

Шкода, що Тадеуш не мав звички датувати свої записи. Закладаюся, що цей список він створив ще до приїзду у Варкаш. Якщо й після — то незадовго потому.

Я знову перегорнула кілька порожніх сторінок, допоки не дійшла до наступного запису. Там значилося лише одне ім’я — посередині сторінки. Виведене воно було не так, як інші: не так неохайно, не так швидко, немов Тадеуш виводив літери з особливим старанням.

Там було моє ім’я. Елла Ворлянська.

Я непростимо довго дивилася на цей запис. Певно, його було зроблено вже після нашої зустрічі в таверні. Або ж перед тим, як він з’явився в моїй академії — нахабний і зухвалий, вирішивши моє життя за мене.

Злість у грудях здійнялася зненацька.

Ліжко підо мною втомлено заскрипіло, коли я зіскочила з нього. Записник краще поки відкласти. І думати про це — теж. Я не можу повернутися назад, немов нічого не сталося. Не зможу деякий час повернутися додому. Хай там як, але Тадеуш має рацію: якщо його засікли, а я була поруч із ним, то дамоклів меч висить і над моєю головою.

Ні, так не годиться!

Я знову повернулася до записника й схопила перо, знайшовши порожню сторінку. Туди я записала розклад потягів, які відходили зі станції наступного ранку. Цікаво, що для такого невеликого містечка станція була облаштована аж на чотири колії — рідкість для Варкаського королівства. Напевне, тут часто курсують торговельні потяги.

Так-от, було б непогано потрапити на один із них. Той, що вирушатиме в один час із тим, який відходитиме напрямком до центральної частини. Перебігти з одного потяга в інший за хвилину до відправлення — так, щоб ніхто не міг мене наздогнати. Виграю собі час. Доїду до більшого міста — і па-па! І навіть ті мисливці за спадкоємцем не здогадаються, де я. А як вони можуть здогадатися, якщо я й сама не знатиму свій шлях?

І вуаля — нарешті мій план утечі вдасться.

Я не кривлю душею. Скажу більше — цього разу я була впевненіша у своїх силах. Мене ніхто не сповільнить, бо навряд чи я знову послизнуся й навряд чи знайдеться ще один молодий пан, що запропонує мені супровід до самого вокзалу. Мені ніхто не завадить, бо Тадеуш не матиме змоги мене оточити. Головне — правильно розіграти час. І, не дай Боже, не втратити його через власну дурість.

Якщо не вдасться цього разу, доведеться остаточно відкинути цю ідею. Втретє ніхто не дасть мені змоги втекти. Втретє мені вже точно не довірятимуть настільки, щоб випускати з поля зору. Те, що Тадеуш напередодні так спокійно відпустив мене саму, говорило про те, що мені, як не дивно, досі довіряють.

Я зітхнула й поклала записник собі на коліна, подумки благаючи: хай цього разу все вдасться. Хай буде так, як треба. Як мусить бути. Я прокручувала план у голові, поки приймала ванну, вечеряла й навіть перед сном, намагаючись не звертати уваги ні на що інше впродовж усього дня.

Все мусить спрацювати. Я маю встигнути.

Зрештою, кожен має бути там, де йому й місце.

♕

Вночі мені снилося незрозуміло що. Не можу сказати достеменно, чи це було жахіття, але приємним сновидіння не було. Через це я прокинулася о четвертій годині ранку — вся спітніла й, як мені здалося, у задушливому приміщенні. Я б радо відчинила вікно, але це не здавалося мені розумною ідеєю: зовні стояв мороз, який залишив на шибках химерні візерунки. Я не вигадала нічого кращого, ніж накинути на нічну сорочку халат пані Вуйцік, який був завеликим на мене, й, озброївшись свічкою, спуститися вниз.

М’ята, сподіваюся, допоможе мені знову заснути.

Внизу, як і очікувалося, нікого не було. Я намагалася робити все якомога тихіше, але все одно мимоволі когось розбуркала. Хтось неспішними кроками спускався сходами — певно, пані Вуйцік, бо лиш її кімната знаходилась нагорі поруч з моєю.

— Не спиться? — прошепотіла жінка, зупинившись біля підніжжя сходів і тримаючи таку ж свічку, як і я.

Я хитнула головою. Не певна, чи вона це побачила, але з її боку почулося важке зітхання.