Розділ 9

Елла

Пані Вуйцік не збрехала й стримала свою обіцянку, приготувавши гарячий гороховий суп. Теодор, куштуючи його, розчервонівся. Потім узявся розсипатися подяками й хвалебними словами, від яких пані Вуйцік кумедно й марно намагалася відмахнутися. А Теодора вже було не спинити. Напевне, якби міг, він радо залишився б тут, на цій кухні.

— Невже у вас у палаці так погано готують їжу? — спитала я пошепки, нахилившись до вуха Тадеуша. — Теодор, здається, нічого кращого в житті не їв.

— У нас нормально готують, — зазначив Тадеуш незадоволено, немов сама згадка про палац його розлютила. — Просто Тео добре вихований, от і все.

— І все? — вирішила поцікавитися я, через що Тадеуш скосив на мене очі.

— Чому тебе це цікавить?

— Я ж бо твоя наречена, — вимовила я повільно й криво усміхнулася, коли Тадеуш подавився їжею й закашлявся. Я, анітрохи не відчуваючи сорому, постукала його по спині й невинно додала: — Треба знати, чим мене в палаці годуватимуть, знаєш-бо. Принести тобі водички, любчику?

— Якщо тільки з отрутою, — бовкнув він, і я, сміючись, встала, прибравши руку з його спини. Тадеуш якось дивно ворухнув плечима, немов моя долоня залишила на ньому якесь відлуння, і я захихикала ще дужче.

Під теревені Теодора я налила з глечика воду в першу-ліпшу склянку й повернулася до їдальні. Тадеуш сидів, прикривши обличчя рукою. Він здригнувся й підняв на мене очі.

— Вода, — пояснила я. — Отруту, на жаль, знайти не вдалося.

— Шкода, — відізвався Тадеуш, торкнувшись гарячими пальцями моєї руки, коли забирав склянку. — З твоїх рук я випив би навіть отруту.

— Не раджу, — я обійшла його й, перш ніж встигла торкнутися спинки стільця, Тадеуш уже зробив це. Я гмикнула й сіла, відчуваючи на собі погляд пані Вуйцік. — Кажуть, отрута не дуже корисна для вживання, милий.

— Пити отруту з рук коханої дівчини — однаково, що мед ложкою їсти, — зазначила пані Вуйцік, відірвавшись від розмови з Теодором. Той, до речі, теж зацікавлено зиркнув на нас. — Ти не відчуваєш, як отрута пробирається під шкіру, поки не стає надто пізно і ти вже не можеш нічого зробити. З коханням так само, Таде.

— Цікава думка, — я видавила з себе солодку усмішку. — Ти відчуваєш щось подібне зі мною, милий?

— Я відчуваю навіть більше, люба.

Яка видатна акторська гра, маю визнати. Якби я не мала нагоди познайомитися з ним за дещо інших обставин, повірила б, що він говорить правду. Тадеуш, промовляючи це, кинув на мене повний ніжності погляд — настільки майстерно, що пані Вуйцік миттю схвально кивнула, а Теодор здивовано закліпав очима.

Я ж примружила очі й не могла збагнути: бреше чи ні? І тим паче не могла зрозуміти, яка відповідь була б мені більше до вподоби.

Після обіду я повернулася до своєї кімнати, яку мені щедро виділила пані Вуйцік поруч зі своєю. Та дещо нагадувала хатину, в якій я прожила останні кілька років — стареньку, просту, але цілком затишну. Я підійшла до вікна, торкнулася свого одягу й гмикнула — майже сухий, тож зможу віддати пані Вуйцік речі її доньок, які по інших містечках за чоловіками роз’їхалися.

Цікаво, чи є тут папери? Не хотілося б брати в милої господині ще й канцелярію.

Я спустилася сходами вниз, до вітальні. Де там кімната хлопчиків? Ах, ось тут.

— Теодоре? — гукнула я, постукавши у двері. — Ти там?

Руків’я під моїми пальцями рвучко сіпнулося, і я зустрілася носом до носа з Тадеушем, здивовано зойкнувши. Він був без светра й без сорочки, залишившись лише в майці, яка не приховувала міцного тіла так, як слід.

І, Боги милостиві, я чомусь зомліла.

— Тео пішов допомогти господині принести банки з підвалу, — озвався Тадеуш. — Тобі щось потрібно?

Ох, я його слова повз вуха пропустила, дурепа!

— Що? — я позадкувала назад, незграбно зачепивши рукою вазу з квіточками.

Та, дякувати Богам, вона похитнулася, але втрималася, а я притисла руки до грудей. Жар, який зрадницьки підступав до щік, пульсував ще дужче — на мій превеликий подив.

Що відбувається? Ніколи не бачила хлопців у майках? Бачила ж бо — на заняттях із фізичного виховання в академії. Хоча ніхто з них не міг конкурувати зі статурою, яку мав Тадеуш, це точно.

— Я спитав, чи тобі щось потрібно, Елло, — повторив Тадеуш. — Можливо, я зможу тобі допомогти.

Що відбувається? Я кліпнула очима, немов уперше Тадеуша побачила. А я ж точно бачила його не вперше. Тоді чому він так не був схожий на самого себе? І справа не в тому, що я зомліла. Насправді, мене мало хвилював його вигляд.

Мене здивував тон і інтонація, з якою він звернувся. Без звичної зухвалості, без пихатої, гордовитої нотки в голосі.

Тадеуша підмінили, а я й не помітила?

— Мені потрібен записник і перо, — зізналася я після паузи, немов оговтавшись від дивного сну. — Або хоча б шматочок паперу, бажано стандартного розміру.

— Заходь, будь ласка, — він відступив від дверей і вичікувально подивився на мене.